ОРІЯНСТВО - ORIANITY - Ukrainian Spiritual Wisdom

Георгій Пінчук
gpinchuk@muw.edu	Роздуми про Біблію
	Книги Старого Заповіту 1. Буття 2. Вихід 3. Левит 4. Числа 5. Повторення закону 6. Ісус Навин 7. Суддів 8. Рут 9. Самуїла-1 10. Самуїла-2 11. Царів-1 12. Царів-2 13. Хроніки-1 14. Хроніки-2 15. Ездри 16. Неемії 17. Естер 18. Йова 19. Псалми 20. Приповісті 21. Еклесіяст 22. Пісня над піснями 23. Ісаї 24. Єремії 25. Плач Єремії 26. Єзекіїля 27. Даниїла 28. Осії 29. Йоіла 30. Амоса 31. Овдія 32. Йони 33. Михея 34. Наума 35. Авакума 36. Софонії 37. Огія 38. Захарія 39. Малахії	Книги Нового Заповіту 1. від Матвія 2. від Марка 3. від Луки 4. від Івана 5. Дії 6. до римлян 7. до коринтян- 1 8. до коринтян- 2 9. до галатів 10. до ефесян 11. до филип'ян 12. до колосян 13. до солунян- 1 14. до солунян- 2 15. до Тимофія- 1 16. до Тимофія- 2 17. до Тита 18. до Филимона 19. до євреїв 20. Якова 21. Петра- 1 22. Петра- 2 23. Івана- 1 24. Івана- 2 25. Івана- 3 26. Юди 27. Об'явлення .

Новий Заповіт - 6 (45)

Послання св. апостола Павла до римлян

Лист Св. апостола Павла до християнської громади міста Рима, який став п"ятою книгою Нового Завіту, був написаний апостолом у грецькому місті Коринфі приблизно між груднем 55 і лютим 56 р. н.е. Це дійсно лист, а не підручник чи монографія з християнської теології, тому цей твір написаний не в академічному, а у дуже особистому, персональному, емоційному стилі. Мета, і головний зміст цього листа - пояснити римським християнам, чому апостол має бажання прибути до них у недалекому майбутньому. Це, власне, і все! Але лист до Римлян, будучи дійсно листом, містить дуже своєрідно викладені знахідки-відкриття надзвичайно серйозної, надзвичайно глибокої філософсько-теологічної думки. Тому читання цього листа потребує часу, уваги і концентрації.

У листі Павло ідентифікує себе як Христового раба або слугу ("доулос") і каже, що має намір прийти до римської громади для того, щоби звіщати Христову Євангелію "тим, хто знаходиться в Римі" і "кожному, хто вірує." Цю фразу треба розуміти в історичному контексті листа. Приблизно до 37-38 рр. н.е. християнська спільнота складалася виключно з релігійних євреїв і вважалася сторонніми нічим іншим, як просто ще однією сектою юдаїстів. Проте починаючи приблизно з 37 р. н.е. до неї стали приєднуватися і "погани," тобто не-євреї, які не сповідали юдаїзму. У другій половині 40-х років н.е. імператор Клавдій видав наказ, щоби всі без виключення євреї залишили місто Рим; таким чином, римська конгрегація у той час стала майже стовідсотково "поганською." У 54 р. н.е. Клавдій помер, а новий, молодий імператор Нерон дозволив євреям повернутися до Риму. На той момент, коли Павло писав свого листа, римську конгрегацію роздирали сварки: євреї казали, що "ми були тут раніше," а тому претендували на провідні ролі в громаді, тоді як "погани" не хотіли поступатися тими ролями і тим авторитетом, якого вони набули під час Клавдієвого правління і єврейської депортації. Суто людські сварки супроводжувалися і доктринальними суперечками: декому з євреїв здавалося, що "погани" не є Божими слугами, тому що вони "не знають Закону" (зокрема, не обрізуються), тоді як деяким з "поган" здавалося, що саме євреї не є Божими слугами, тому що вони належать до племені, яке зневажило і відкинуло самого Христа. Павло у своєму листі намагається нейтралізувати ці помилкові позиції за допомогою аналізу книг Старого Завіту.

Аргументація Павла починається з констатації факту, що ВСІ люди - як євреї, так і не-євреї - однаково знаходяться у стані гріхопадіння і потребують Божої ЛАСКИ, або БЛАГОДАТІ. Бог дав Своєму обраному народові "Закон," або "Заповіді" (староєврейське "міцвот") НЕ для того, щоби люди, виконуючи ці заповіді, ТИМ САМИМ перестали бути грішними, "виправдалися" перед Богом. Це неможливо, несумісно з самою людською природою. Закон, каже Павло, є не шляхом до виправдання чи спасіння - він швидше є засобом, який інформує людину про її грішність. Якби не Закон, пише Павло, я навіть і не знав би, що таке є, наприклад, пожадливість. Маючи Закон, я ЗНАЮ, що пожадливість - гріх. Але знаючи це з Закону, чи можу я сам, своїми власними зусиллями, виконати заповідь "не будь пожадливим" так, щоби стати ідеально, стовідсотково позбавленим нахилу до пожадливості? Ні! Саме тому, каже Павло, десятки чи й сотні віршів Старого Завіту (особливо Псалмів і Ісайї) постійно повторюють тезу, що праведників, не-грішних людей просто не існує. Ні ритуал обрізання, ні генетична належність до єврейського народу не міняє цього положення. Євреї точно так само всі грішники, як і "погани," і навпаки.

Що ж потрібно зробити грішній людині, щоби виправдатися перед Богом? Та просто одну-єдину річ, каже Павло: увірувати в Бога, мати віру в Нього, ПО-вірити Йому і ДО-віритися Йому, як маленька дитина довіряється батькові, матері, старшому, більшому, сильнішому. ОЦЕ Бог як раз і цінує в людині. ЦЕ - віра - є тим, що "виправдовує" людину у Божих очах. Авраам, пише Павло, повірив Богові, і це було йому Богом "зараховано у праведність." Це вже потім, після того, як Авраам увірував, він почув Боже слово, яке звеліло йому обрізатися. Саме ж обрізання без віри, каже Павло, рівно нічого не варте. Обрізання - чи то зовнішнє, на тілі, чи то внутрішнє, "обрізання серця" - цінне Богові тільки в тій мірі, в якій цей жест підтверджує ВЖЕ народжену в людині віру у Божу суверенність.

У що саме повинна людина повірити - тільки в те, що Бог існує? Ні, каже Павло. Увірувати треба не просто в існування Бога, а і в Його добрість та ласку. Коли ми були ще "хворі" (тобто невіруючі), пише апостол, Бог послав Христа, щоби той прийшов і вмер за нас. Ми всі, як Адам з книги Буття, постійно грішимо і тому приречені на безжальну Божу кару, смерть, "вічне вмирання" - але якщо ми віримо, що Христос вмер за наші гріхи, ця кара вже на нас не розповсюджується, і ми маємо спасіння і вічне життя.

Категорично відкинувши ідею, що людина "заробляє" собі спасіння виконанням Закону, Павло тим самим завдає нищівного удару єресі, яка увійшла у християнську теологію під назвою "легалізм." Але він у листі до Римлян так само нищівно критикує і іншу єресь - антиноміалізм, тобто ідею, що через безмежну Божу ласку й благодать ми, люди, можемо жити, як нам заманеться, чинити будь-які неподобства і все рівно при цьому бути прощеними. Ні, каже Павло; ті люди, які ДІЙСНО вірять у Христа, стають МЕРТВИМИ для гріха. Тут апостол апелює до обряду водного хрищення. Занурення у воду під час хрищення символізує смерть "старої," невіруючої людини, над якою гріх мав силу, яку гріх повністю контролював. Вихід з водної купілі символізує народження нової людини, яка вже гріхові не підвладна. Це не означає, що ця нова людина більше не буде ніколи мати спокуси піддатися гріху. Але якщо вона дійсно увірувала у Христа, вона з Його допомогою зміниться так, щоби не піддатися "пожадливостям тіла." Закон тільки інформує людину про те, що то є гріх; сила ж Христа, який буквально "поселяється" в людині, яка увірувала, робить людину сильнішою за гріх (чого одна тільки слухняність людині Законові зробити не може).

В КОМУ "поселяється" Христос? КОМУ Бог дає Свій безцінний і безкоштовний дарунок рятівної віри? Тільки євреям? Чи тільки "хорошим" євреям, тим, хто обрізується і виконує всі заповіді? Ні, каже Павло, категорично ні. Думати так - означає зневажати Бога, вважати, що людина, а не Бог, є "пупом землі" і володарем свого власного спасіння. Бог нікому нічого не винен. Він обирає тих, кого Він хоче, згідно з якимись Його власними незрозумілими нам планами, намірами, уподобаннями. Причому цей суверенняй Божий вибір остаточний - кого Бог "призначає," того Він і "кличе," і "виправдовує," і "прославляє." Людина, яка не має віри, може образитися на таке Боже свавілля: чого це, питається, Бог такий "елітист," яке право Він має жалувати одних людей і не жалувати інших? А таке саме, каже Павло, як і ганчар, який робить різноманітні посудини і одні з них призначає для урочистого вжитку, а інші до тривіального. Тому і серед євреїв, і серед не-євреїв завжди будуть Божі обранці ("посудини милосердя") і "інші," "не-обрані" ("посудини гніву"). Божий обраний "народ" - це не вся сукупність євреїв, а сукупність окремих, вибраних людей як з євреїв, так і з не-євреїв, які ВСІ, незалежно від свого походження БУДУТь спасені.

Таким чином, віра, пише апостол, є єдиним, що об"єднує призначених до спасіння обранців-"електів," і сама ця віра дається у формі вільного, безкоштовного подарунка тим людям, яким Бог хоче цього подарунка дати. Віра є в УСІХ обранців, інакше вони не обранці. Але не в усіх обранців, каже Павло, віра є однаково сильною. В одній християнській громаді можуть бути як люди, в яких віра вже зросла і зміцнилася, так і люди, в яких віра ще слабка і які схильні до коливань. Таких, каже Павло, треба берегти від спокус. Наприклад, каже апостол, є люди, які не вважають гріхом вживання м"яса чи вина, тому що так їм підказує їх віра. Але в тій самій громаді можуть бути і інші, які ще не зросли у своїй вірі і тому бояться, що відступ від аскетичного кодексу життя штовхне їх у якусь гидоту. У цьому своєму страсі вони можуть думати, що вже навіть і саме споживання м"яса та вина є гріх. Християнин зробить добре, якщо він у присутності таких людей утримається від м"яса чи вина і тим висловить свою підтримку слабшим за себе братам у Христі.

Закінчення листа до Римлян підкреслює принципи християнської любові і щирого, не-лицемірного, "розумного" служіння іншим людям, у тому числі місцевій владі, старшим, принцип покори державним структурам, охоронцям порядку, збирачам податків тощо. Все в житті християнина, каже Павло, є "жертвою живою, святою, приємною Богові." Ця "розумна служба" людей іншим людям у любові і є, кінець-кінцем, ВИКОНАННЯМ споконвічного Божого Закону.

Заключний, шістнадцятий, розділ листа містить численні привітання Павла його братам і сестрам у вірі. Серед імен, які Павло згадує, є імена історичних персонажів, з якими, як вважають деякі дослідники, Павло не міг познайомитися раніше, ніж він фактично прибув до Риму. Тому, згідно з цими дослідниками, цей розділ не належить до власне листа, а був написаний Павлом пізніше і доданий якимись пізнішими редакторами-компіляторами до оригінального апостольського послання 56 року. Як би там не було, цей розділ надзвичайно цікавий тим, що він дає уяву про зростання Церкви у перші роки після Христа, і також про надзвичайно екстравертну, "людино-орієнтовану" особистість "апостола поган."

Лист Св. Павла до Римлян надихнув багато пізніших досліджень християнських теологів, особливо в часи європейської Реформації. Детальний аналіз цього розділу Біблії послужив також початком розробок "нео-ортодоксальної" теології 20-го сторіччя, виконаних швейцарським пастором, теологом і філософом Карлом Бартом.

email: mykola@mykola.com