| і |
і |
|
Старий Заповіт - 13
|
Ця книга, так само як і три наступні (2
Хронік, Езра і Неемія) за жанром вже не
стільки історичні, скільки
генеалогічні. У Хроніках мова іде про
преємство, про спадок, що його
отримують і передають своїм нащадкам
певні люди, народи, культури. Книга
містить величезну кількість імен,
організованих у родоводи, починаючи з
найпершої людини, про яку Біблія каже,
що вона була створена Богом - Адама. Але
вся ця генеалогія досить селективна:
увага читача привертається саме до тих
родоводів, які тим чи іншим чином (позитивним
або негативним) фігурують у здійснені
Божого провидіння, Божого плану викупу
Своїх обранців жертвою Христа. Тому у
центрі Першої книги Хронік є
родослівна тих гілок нащадків Адама,
які ведуть або до царя Давида ("провістка"
і також людського пращура майбутнього
Викупителя), або до головних
супротивників Давидового народу (нащадків
Едому і Ханаану, зокрема філистимлян).
Крім того, у книзі можна знайти дуже
детальні родоводи священиків,
армійських генералів та офіцерів (командуючих
бойовими підрозділами), царських
радників, секретарів, різних
функціонерів, навіть музикантів і
співаків, які були відомі у часи
Давидового царювання.
Перша книга Хронік також має багато
повторень, іноді дослівних або майже
дослівних, тексту книг Самуїла.
Наприклад, у 1 Хронік повторюється
історія про смерть Саула, воцарення
Давида, перенесення царської столиці
до Єрусалиму, перенесення Ковчега
Завіту до нової столиці. Також у цій
книзі є повний текст Давидового Псалма
подяки після перенесення Ковчегу,
повний текст пророцтва про
встановлення "вічного" царства
через Давидового нащадка (у 1 Хронік це
пророцтво промовляється Давидові
через його домашнього пророка і
священика Натана), і повний текст
Давидової молитви подяки Богові після
отримання ним цього (месіанського для
нас) пророцтва. Знову ж, як і у 2 Самуїла,
з тексту цієї молитви не видно, чи Давид
розумів усю силу і все значення
отриманого ним пророцтва. Схоже, що він
сприймає це пророцтво досить буквально
- він думає, що тим, через кого буде
встановлене це "вічне" Царство
Божих обранців, буде його буквальний
фізичний син Соломон.
Книга закінчується дуже емоційною
сценою посвячення Соломона на царство
і на будівництво Храму. Цікава молитва
Давида під час церемонії цього
посвячення. Давид - при тому, що йому за
його життя вдалося досягнути більше,
ніж переважній більшості його
сучасників - зовсім не хвалиться своїми
успіхами. Більше того, він у молитві
робить одне досить парадоксальне
твердження. Він віддає Богові всю хвалу,
визнає повну Божу суверенність в
усьому, і дуже тверезо, скептично при
цьому оцінює не тільки себе, а й увесь
свій народ ("ми приходьки перед лицем
Твоїм та чужинці... наші дні на землі,
мов та тінь, і нема тривалого"). Ніякі
звершення, ніякі досягнення чи то
окремої людини, чи то цілого народу не є,
за Давидовою молитвою, ніякою
реальністю, якщо тільки ці звершення і
досягнення не даровані людині чи
народові могутньою Божою рукою. І
просить Давид не примноження звершень,
досягнень, сили, багатства, слави, а
тільки одного: "Господи... збережи ж
навіки цей напрямок думок серця народу
Твого, і міцно скеруй їхнє серце до Себе."
Чи відповість Бог на цю останню
Давидову молитву, і як саме Він
відповість, ми дізнаємося далі.
|
|
|
|
і |