ОРІЯНСТВО - ORIANITY - Ukrainian Spiritual Wisdom

Георгій Пінчук
gpinchuk@muw.edu	Роздуми про Біблію
	Книги Старого Заповіту 1. Буття 2. Вихід 3. Левит 4. Числа 5. Повторення закону 6. Ісус Навин 7. Суддів 8. Рут 9. Самуїла-1 10. Самуїла-2 11. Царів-1 12. Царів-2 13. Хроніки-1 14. Хроніки-2 15. Ездри 16. Неемії 17. Естер 18. Йова 19. Псалми 20. Приповісті 21. Еклесіяст 22. Пісня над піснями 23. Ісаї 24. Єремії 25. Плач Єремії 26. Єзекіїля 27. Даниїла 28. Осії 29. Йоіла 30. Амоса 31. Овдія 32. Йони 33. Михея 34. Наума 35. Авакума 36. Софонії 37. Огія 38. Захарія 39. Малахії	Книги Нового Заповіту 1. від Матвія 2. від Марка 3. від Луки 4. від Івана 5. Дії 6. до римлян 7. до коринтян- 1 8. до коринтян- 2 9. до галатів 10. до ефесян 11. до филип'ян 12. до колосян 13. до солунян- 1 14. до солунян- 2 15. до Тимофія- 1 16. до Тимофія- 2 17. до Тита 18. до Филимона 19. до євреїв 20. Якова 21. Петра- 1 22. Петра- 2 23. Івана- 1 24. Івана- 2 25. Івана- 3 26. Юди 27. Об'явлення .

Старий Заповіт - 11

Перша книга царів

Староєврейська назва цієї п'ятої за рахунком "історичної" книги Старого Завтіу - Мелагім, тобто буквально "царі," "володарі." Розділення цієї книги на першу і другу частини з'явилося відносно пізно, десь у 2 ст. до н.е., після появлення першого грецького перекладу тексту СЗ (так званої Септуагінти).

Якщо спробувати дуже коротко сказати, про що ця книга, я б сказав, вона про велич і мізерію, і також, водночас, про те, що є в Божих очах добрим і що злим, що саме Бог винагороджує і що Він карає. Жанр книги безумовно історичний, але вона містить багато казкових, міфологічних елементів і також іноді прозорих, а іноді досить тьмяних і не дуже добре зрозумілих алегорій та пророцтв.

Книга починається з водночас ліричного і трагікомічного опису останніх днів земного життя царя Давида. Йому вже за сімдесят. Він дуже втомлений і хворий. З якоїсь дивної причини (або просто через старість) Давида весь час мучить холод. Навіть у найспекотніші дні і ночі старенький володар не може зігрітися. Єдине, що зігріває його - це молода, "дуже вродлива" і не займана мужчинами дівчина-шуммамітка на ім'я Авішаг. Вона доглядає за Давидом, як нянька, і щоночі лягає до нього в ліжко, але він не має з нею статевого інтеркурсу, принаймні вагінального. (Тим не менш, за законами того часу, Авішаг офіційно вважається наложницею царя і з його смертю повинна перейти у власність царського спадкоємця.)

Між тим у царському палаці (який зветься "Ліванським Лісом," оскільки збудований з відбірних ліванських кедрів, що їх прислав Давидові його друг і стратегічний спільник, фінікійський цар Гірам) вже точиться закулісна боротьба за царський спадок, корону. Виділяються дві партії. Одна з них бачить спадкоємцем Давида його улюбленця-сина від Вірсавії, Соломона. Друга бачить наступним ізраїльським царем четвертого за рахунком і найстаршого з живих синів Давида, сина жінки на ім'я Гаггіта, Адонію. До про-Соломонової партії належить, звичайно ж, Вірасвія, а також священик Садок, генерал Бенайя і пророк Натан. До про-Адонієвої партії належить надзвичайно впливовий первосвященик-левит Евіятар і головнокомандуючий Давидовими збройними силами Йоав.

Про-Соломонова партія бере гору. Давид помирає, і Садок помазує на ізраїльське царство зовсім юного хлопчика Соломона. Той починає правити дуже миролюбно. Він милує свого архі-суперника Адонію і навіть дозволяє тому жити в "Ліванському Лісі." Але знахабнілий Адонія намовляє Вірсавію, щоби та наказала віддати йому красуню Авішаг, останню любов свого батька. Вірсавія каже про це своєму синові, і тут юний Соломон просто шаленіє - він бачить, що тут мова зовсім не про романтичні шури-мури, а про те, що Адонія не визнає його суверенного володарства. За наказом Соломона Бенайя вбиває Адонію. Новий цар також наказує стратити Йоава, і його вбивають, навіть незважаючи на те, що він намагається знайти притулок у Скинії Завіту і хапається там за роги жертовника.

З іншого боку, Соломон милує Евіятара - дарує йому життя, хоча позбавляє його священства (відсилає його з Єрусалиму "у поля"). Це важлива деталь з двох причин: по-перше, Евіятар - останній кровний нащадок Ілія (див. 1 Самуїла), і таким чином збувається пророцтво про те, що Бог забере первосвященство в аронітів-кегатитів, чиїм представником був Ілій і хто скомпрометував себе недостойними вчинками. По-друге, це свідчить про те, як високо на даному етапі історії Ізраїлю піднялася фігура царя, який зараз вже може турнути в екзиль навіть левита-первосвященика.

Здається, тепер вже нічого не стоїть на шляху Соломона до спокійного і плідного правління. Йому належить колосальна імперія, яка простягається від ріки Єфрат на північному сході (місто Тіфса на теренах сучасного Іраку) до Суецької затоки на південному заході (місто Езіон-Гебер у сучасному Єгипті), і від Середземного моря на заході до аравійської пустелі на сході. Арам (Сірія), Аммон, Моав, Едом - усі ці ще відносно недавно могутні держави, які воювали з Ізраїлем і час від часу підкоряли його собі - зараз інкорпоровані в цю імперію і є всього-навсього її провінціями. Філістія все ще формально незалежна, але її територія зменшилася до тонесенької смужки землі на середземноморському узбережжі від сучасного міста Яффа до сучасного сектора Газа, і філістимлянський цар платить Соломонові данину. Соломон залицяється до дочки єгипетського фараона Шишака, і той бере штурмом найбільше філістимське місто Гезер і віддає його Соломонові як придане за свою доньку. Філістія, таким чином, зовсім принижена і спустошена, а Ізраїль тріумфує.

Соломон росте, міцніє і стає тим "премудрим Соломоном," про якого говорять численні легенди і поезії. Він чинить справедливий суд. Він загальний улюбленець, і весь Ізраїль за його правління процвітає: текст книги каже, що в ті часи "кожний від Дану до Беер-Шеви (тобто від північного до південного кордону Ізраїлю) сидів під власним виноградником і під власним фіговим деревом." Панує не тільки матеріальне процвітання, а й довго очікуваний, вимріяний, вистражданий мир. Імперія Соломона отримує могутнії союзників (цар Фінікії Гірам, цариця Савська, єгипетський фараон, володарі Таршишу - очевидно, сучасного Кіпру, і ін.). Сам Соломон справляє враження надзвичайно розумної, мудрої, неймовірно (як на ті часи) ерудованої людини - він пише літературні твори (приповістки і пісні), навчає людей про життя рослин і риб... Здається, Бог нарешті винагородив Свій народ, дарував йому щасливе життя у обіцяному Краї.

Але не все так просто. Соломон, з одного боку, будує і посвячує Богові розкішний храм, але з другого боку його серце не є повністю відданим Богові. Він особисто приносить жертви на "пагорбках" (тобто на каплищах поганських божків), і набирає собі у дружини та наложниці численних аморитянок, гіттеянок, моавитянок і фінікіянок. Ті навчають його молитися різним Молохам, Ваалам і Астартам. Соломон не чинить їм спротиву через почуття "любові" до них (очевидно, він успадкував від тата колосальний статевий апетит і поетичний нахил серця). Зовні він дуже відданий Богові, але всередині він якщо не ідолянин, то принаймні людина досить байдужа до гострих питань віри. І тут Божий гнів починає "палати" проти цього царя з царів і володаря з володарів. Бог з'являється Соломонові уві сні і каже йому, що "відірве" його царство з рук - не його особисто (у знак любові до Соломонового батька Давида), а з рук його сина.

Так і стається. Соломон помирає у віці приблизно 60 років (не таким вже й старим, але, подумати тільки, сімсот дружин і триста наложниць...). Царем стає його син Реговоам (в Огієнка Рехав'ам), але одразу видно, що цей молодик не має й краплини батькової мудрості, гнучкості, дипломатичності. Він одразу викликає підозру і ненависть ізраїльських старійшин, оскільки слухає не їх порад, а порад своєї кліки молодих і нахабних прилипал. І тут, як на злість, з'являється нова фігура - єфраїмит на ім'я Єровоам, якому пророк Ахайя з міста Шіло (де раніше перебувала Скинія Завіту) пророкує, що Реговоамове царство буде розділене на одинадцять шматків і він, Єровоам, отримає десять з них. Пророцтво збувається: тільки племена Юди і Веніаміна зберігають вірність Реговоамові, тоді як решта племен Ізраїлю оголошують своїм царем Єровоама. Імперія Давида і Соломона ділиться на два окремих царства - південне (Юдейське, яке включає володіння племен Юди і Веніаміна), і північне (Ізраїльське, яке включає володіння племен Дана, Іссахара, Ассира, Нафталима, Завулона, Манасії, Єфрема, Гада і Рувима) (південне плем'я Сімеона на той час вже асимілювалося з племенем Юди, а племена Манасії і Єфрема існували кожне як два окремих племені, одне на західному березі Йордану і одне на східному). Між двома царствами майже одразу спалахує війна, яка триватиме ще багато, багато років...

Далі починається деградація, руїна обох царств. Спадкоємці як Єровоама, так і Реговоама за тільки окремими виключеннями не є здібними до царювання, і не служать Богові. Все, що вони роблять, є тільки безкінечною кривавою війною між собою, створенням хунт, заколотами і релігійним декадансом. Зрада духовним ідеалам предків досягає кульмінації за правління ізраїльського царя Ахава, який одружується з дочкою царя Сідону, Єсавеллю, і докочується до того, що встановлює каплища Молоха, Ваала і Астарти просто у своїй столиці, Самарії. Більше того, Єсавель починає методичне полювання за всіма Божими пророками і священнослужителями і фізично винищує майже всіх їх. Єсавель і Ахав змальовані огидними - вони обидва жорстокі і до смішного дріб'язково жадібні (Єсавель, наприклад, намовляє фальшивих свідків допомогти присудженню до каменування ні в чому не винної людини, яка мала нещастя володіти виноградником, що його уподобав Ахав). Здається, за якісь сто п'ятдесят років з моменту помазання на царство Соломона Божі обранці розгубили все: ніхто вже не служить Богові, панує звіряча жорстокість, тваринні інстинкти, хаос, смерть.

Проте Бог не залишає Свого народу. Він підносить нового могутнього пророка на ім'я Ілля. Це людина з містечка Тішбі на східному березі Йордану, яка дуже швидко завойовує репутацію Божого пророка і Божого слуги, наділеного надприродніми силами. Ілля загадковим способом поновлює нізвідки хліб та олію, воскрешає мертвого хлопчика, біжить десятки кілометрів попереду царської колісниці, тощо. У момент відчаю, коли, здається, Єсавель та Ахав мають усю на світі силу і вже ніщо не поверне віри, справедливості та доброї волі, Ілля викликає на змагання чотириста п'ятдесят служителів Ваала і перемагає їх. Може, надія все-таки ще є?

Книга закінчується описом безглуздої смерті Ахава, про якого було напрроковано, що собаки злизуватимуть його кров (і так і сталося, хоча дуже "непрямим" чином). Єсавель, проте, жива й здорова. Утиски проти Божих слуг і нахабне всепроникаюче ідолянство продовжуються. Окрім того, в Ізраїля з'являється потужний зовнішній ворог - сірійський (арамейський) цар Бен-Гадад. Погрожують також вчорашні друзі-єгиптяни, і едоміти, і моавитяни, і інші нескорені провінції-околиці, де панує політеїзм. Що ж станеться далі?

обнароднено 25 грудня 7513 (2005) року

email: mykola@mykola.com