Староєврейська назва цієї п'ятої за
рахунком "історичної" книги
Старого Завтіу - Мелагім, тобто
буквально "царі," "володарі."
Розділення цієї книги на першу і другу
частини з'явилося відносно пізно, десь
у 2 ст. до н.е., після появлення першого
грецького перекладу тексту СЗ (так
званої Септуагінти).
Якщо спробувати дуже коротко сказати,
про що ця книга, я б сказав, вона про
велич і мізерію, і також, водночас, про
те, що є в Божих очах добрим і що злим, що
саме Бог винагороджує і що Він карає.
Жанр книги безумовно історичний, але
вона містить багато казкових,
міфологічних елементів і також іноді
прозорих, а іноді досить тьмяних і не
дуже добре зрозумілих алегорій та
пророцтв.
Книга починається з водночас ліричного
і трагікомічного опису останніх днів
земного життя царя Давида. Йому вже за
сімдесят. Він дуже втомлений і хворий. З
якоїсь дивної причини (або просто через
старість) Давида весь час мучить холод.
Навіть у найспекотніші дні і ночі
старенький володар не може зігрітися.
Єдине, що зігріває його - це молода, "дуже
вродлива" і не займана мужчинами
дівчина-шуммамітка на ім'я Авішаг. Вона
доглядає за Давидом, як нянька, і щоночі
лягає до нього в ліжко, але він не має з
нею статевого інтеркурсу, принаймні
вагінального. (Тим не менш, за законами
того часу, Авішаг офіційно вважається
наложницею царя і з його смертю повинна
перейти у власність царського
спадкоємця.)
Між тим у царському палаці (який
зветься "Ліванським Лісом,"
оскільки збудований з відбірних
ліванських кедрів, що їх прислав
Давидові його друг і стратегічний
спільник, фінікійський цар Гірам) вже
точиться закулісна боротьба за
царський спадок, корону. Виділяються
дві партії. Одна з них бачить
спадкоємцем Давида його улюбленця-сина
від Вірсавії, Соломона. Друга бачить
наступним ізраїльським царем
четвертого за рахунком і найстаршого з
живих синів Давида, сина жінки на ім'я
Гаггіта, Адонію. До про-Соломонової
партії належить, звичайно ж, Вірасвія, а
також священик Садок, генерал Бенайя і
пророк Натан. До про-Адонієвої партії
належить надзвичайно впливовий
первосвященик-левит Евіятар і
головнокомандуючий Давидовими
збройними силами Йоав.
Про-Соломонова партія бере гору. Давид
помирає, і Садок помазує на ізраїльське
царство зовсім юного хлопчика Соломона.
Той починає правити дуже миролюбно. Він
милує свого архі-суперника Адонію і
навіть дозволяє тому жити в "Ліванському
Лісі." Але знахабнілий Адонія
намовляє Вірсавію, щоби та наказала
віддати йому красуню Авішаг, останню
любов свого батька. Вірсавія каже про
це своєму синові, і тут юний Соломон
просто шаленіє - він бачить, що тут мова
зовсім не про романтичні шури-мури, а
про те, що Адонія не визнає його
суверенного володарства. За наказом
Соломона Бенайя вбиває Адонію. Новий
цар також наказує стратити Йоава, і
його вбивають, навіть незважаючи на те,
що він намагається знайти притулок у
Скинії Завіту і хапається там за роги
жертовника.
З іншого боку, Соломон милує Евіятара -
дарує йому життя, хоча позбавляє його
священства (відсилає його з Єрусалиму
"у поля"). Це важлива деталь з двох
причин: по-перше, Евіятар - останній
кровний нащадок Ілія (див. 1 Самуїла), і
таким чином збувається пророцтво про
те, що Бог забере первосвященство в
аронітів-кегатитів, чиїм представником
був Ілій і хто скомпрометував себе
недостойними вчинками. По-друге, це
свідчить про те, як високо на даному
етапі історії Ізраїлю піднялася фігура
царя, який зараз вже може турнути в
екзиль навіть левита-первосвященика.
Здається, тепер вже нічого не стоїть на
шляху Соломона до спокійного і
плідного правління. Йому належить
колосальна імперія, яка простягається
від ріки Єфрат на північному сході (місто
Тіфса на теренах сучасного Іраку) до
Суецької затоки на південному заході (місто
Езіон-Гебер у сучасному Єгипті), і від
Середземного моря на заході до
аравійської пустелі на сході. Арам (Сірія),
Аммон, Моав, Едом - усі ці ще відносно
недавно могутні держави, які воювали з
Ізраїлем і час від часу підкоряли його
собі - зараз інкорпоровані в цю імперію
і є всього-навсього її провінціями.
Філістія все ще формально незалежна,
але її територія зменшилася до
тонесенької смужки землі на
середземноморському узбережжі від
сучасного міста Яффа до сучасного
сектора Газа, і філістимлянський цар
платить Соломонові данину. Соломон
залицяється до дочки єгипетського
фараона Шишака, і той бере штурмом
найбільше філістимське місто Гезер і
віддає його Соломонові як придане за
свою доньку. Філістія, таким чином,
зовсім принижена і спустошена, а
Ізраїль тріумфує.
Соломон росте, міцніє і стає тим "премудрим
Соломоном," про якого говорять
численні легенди і поезії. Він чинить
справедливий суд. Він загальний
улюбленець, і весь Ізраїль за його
правління процвітає: текст книги каже,
що в ті часи "кожний від Дану до Беер-Шеви
(тобто від північного до південного
кордону Ізраїлю) сидів під власним
виноградником і під власним фіговим
деревом." Панує не тільки
матеріальне процвітання, а й довго
очікуваний, вимріяний, вистражданий
мир. Імперія Соломона отримує могутнії
союзників (цар Фінікії Гірам, цариця
Савська, єгипетський фараон, володарі
Таршишу - очевидно, сучасного Кіпру, і
ін.). Сам Соломон справляє враження
надзвичайно розумної, мудрої,
неймовірно (як на ті часи) ерудованої
людини - він пише літературні твори (приповістки
і пісні), навчає людей про життя рослин
і риб... Здається, Бог нарешті
винагородив Свій народ, дарував йому
щасливе життя у обіцяному Краї.
Але не все так просто. Соломон, з одного
боку, будує і посвячує Богові розкішний
храм, але з другого боку його серце не є
повністю відданим Богові. Він особисто
приносить жертви на "пагорбках" (тобто
на каплищах поганських божків), і
набирає собі у дружини та наложниці
численних аморитянок, гіттеянок,
моавитянок і фінікіянок. Ті навчають
його молитися різним Молохам, Ваалам і
Астартам. Соломон не чинить їм спротиву
через почуття "любові" до них (очевидно,
він успадкував від тата колосальний
статевий апетит і поетичний нахил
серця). Зовні він дуже відданий Богові,
але всередині він якщо не ідолянин, то
принаймні людина досить байдужа до
гострих питань віри. І тут Божий гнів
починає "палати" проти цього царя
з царів і володаря з володарів. Бог з'являється
Соломонові уві сні і каже йому, що "відірве"
його царство з рук - не його особисто (у
знак любові до Соломонового батька
Давида), а з рук його сина.
Так і стається. Соломон помирає у віці
приблизно 60 років (не таким вже й старим,
але, подумати тільки, сімсот дружин і
триста наложниць...). Царем стає його син
Реговоам (в Огієнка Рехав'ам), але
одразу видно, що цей молодик не має й
краплини батькової мудрості, гнучкості,
дипломатичності. Він одразу викликає
підозру і ненависть ізраїльських
старійшин, оскільки слухає не їх порад,
а порад своєї кліки молодих і нахабних
прилипал. І тут, як на злість, з'являється
нова фігура - єфраїмит на ім'я Єровоам,
якому пророк Ахайя з міста Шіло (де
раніше перебувала Скинія Завіту)
пророкує, що Реговоамове царство буде
розділене на одинадцять шматків і він,
Єровоам, отримає десять з них.
Пророцтво збувається: тільки племена
Юди і Веніаміна зберігають вірність
Реговоамові, тоді як решта племен
Ізраїлю оголошують своїм царем
Єровоама. Імперія Давида і Соломона
ділиться на два окремих царства -
південне (Юдейське, яке включає
володіння племен Юди і Веніаміна), і
північне (Ізраїльське, яке включає
володіння племен Дана, Іссахара, Ассира,
Нафталима, Завулона, Манасії, Єфрема,
Гада і Рувима) (південне плем'я Сімеона
на той час вже асимілювалося з племенем
Юди, а племена Манасії і Єфрема
існували кожне як два окремих племені,
одне на західному березі Йордану і одне
на східному). Між двома царствами майже
одразу спалахує війна, яка триватиме ще
багато, багато років...
Далі починається деградація, руїна
обох царств. Спадкоємці як Єровоама,
так і Реговоама за тільки окремими
виключеннями не є здібними до
царювання, і не служать Богові. Все, що
вони роблять, є тільки безкінечною
кривавою війною між собою, створенням
хунт, заколотами і релігійним
декадансом. Зрада духовним ідеалам
предків досягає кульмінації за
правління ізраїльського царя Ахава,
який одружується з дочкою царя Сідону,
Єсавеллю, і докочується до того, що
встановлює каплища Молоха, Ваала і
Астарти просто у своїй столиці, Самарії.
Більше того, Єсавель починає методичне
полювання за всіма Божими пророками і
священнослужителями і фізично винищує
майже всіх їх. Єсавель і Ахав
змальовані огидними - вони обидва
жорстокі і до смішного дріб'язково
жадібні (Єсавель, наприклад, намовляє
фальшивих свідків допомогти
присудженню до каменування ні в чому не
винної людини, яка мала нещастя
володіти виноградником, що його
уподобав Ахав). Здається, за якісь сто п'ятдесят
років з моменту помазання на царство
Соломона Божі обранці розгубили все:
ніхто вже не служить Богові, панує
звіряча жорстокість, тваринні
інстинкти, хаос, смерть.
Проте Бог не залишає Свого народу. Він
підносить нового могутнього пророка на
ім'я Ілля. Це людина з містечка Тішбі на
східному березі Йордану, яка дуже
швидко завойовує репутацію Божого
пророка і Божого слуги, наділеного
надприродніми силами. Ілля загадковим
способом поновлює нізвідки хліб та
олію, воскрешає мертвого хлопчика,
біжить десятки кілометрів попереду
царської колісниці, тощо. У момент
відчаю, коли, здається, Єсавель та Ахав
мають усю на світі силу і вже ніщо не
поверне віри, справедливості та доброї
волі, Ілля викликає на змагання
чотириста п'ятдесят служителів Ваала і
перемагає їх. Може, надія все-таки ще є?
Книга закінчується описом безглуздої
смерті Ахава, про якого було
напрроковано, що собаки злизуватимуть
його кров (і так і сталося, хоча дуже "непрямим"
чином). Єсавель, проте, жива й здорова.
Утиски проти Божих слуг і нахабне
всепроникаюче ідолянство
продовжуються. Окрім того, в Ізраїля з'являється
потужний зовнішній ворог - сірійський (арамейський)
цар Бен-Гадад. Погрожують також
вчорашні друзі-єгиптяни, і едоміти, і
моавитяни, і інші нескорені провінції-околиці,
де панує політеїзм. Що ж станеться далі?
обнароднено 25 грудня 7513 (2005) року
|