Форум

Архів

О.Бердник

М.Пономаренко

І.Каганець

Г.Пінчук

В.Іваненко

Є.Чорний

Л.Рубан

Н.Кобза

Р.Клин

ДоДатки

ОРІЯНСТВО

Українська Духовна Мудрість

4

Переяславська Рада – останній Христовий похід
проти Русі-України.

Абсолютна більшість українців знають про Переяславську раду 1654 р. зі шкільної програми. Але справжня правда про ці події хоч іноді і збурює свідомість людей, ще й досі захована за сімома печатями. Ще й досі чимало громадян України старшого покоління сприймають цю подію через постанову ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією", яка остаточно сфальсифікувала події та зміст Переяславської ради, створивши радянський міф щодо неї. Найменший сумнів у цьому міфі або якійсь його складовій частині жорстоко переслідувався, прикладом чого є доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату "Приєднання чи возз'єднання?".

Цей міф є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу юдо-християнської церковної та великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі як світські, так і "духовні" правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, разом охрещеного в юдо-християнство та у подальшому роз'єднаного ординцями Батия, поляками, литовцями, німцями тощо, які ще й до того "вигадали" для себе українську та білоруську мови. Ці частини - гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніє" і от нарешті прийшов Богдан Хмельницький та й здійснив цю віковічну мрію. Відповідно, Богдан Хмельницький та "його сподвижники" всіляко вихвалялися, а всі інші оголошувалися "купкою зрадників", "польськими (турецькими) ставленнниками" тощо. При цьому звичайно замовчувалися очевидні факти: скажімо "зрадник" Виговський у 1654 р. доклав чимало зусиль, щоб створити союз України з Московською державою. Але вже у 1659 році І.Виговський з козацьким військом трохи не взяв Москви, з якої на той час навіть втік цар, і вже таки став "зрадником" і тому пішов у забуття.

Міф про Переяславську раду містить у собі ряд ідеологем, кожна з яких всіляко пропагувалася і в історичних працях, і в художній літературі (читай Натана Рибака "Переяславська рада"), образотворчому мистецтві (картина "Навєкі вмєстє!") тощо.

Отже попробуємо розвінчати цей міф. При цьому, не забуваймо слова Йозефа Геббельса: "Як страшніша брехня, так краще в неї вірять".

У 1654 році відбулося об"єднання двох Православних християнських народів.

Нищівний удар Київського князя Святослава по Хазарському каганату у 965-968 роках завдав юдеям і християнам, як пишуть історики, непоправних втрат. Каганат ніби-то так більше ніколи й не піднявся. Але історичний розвиток подій говорить про інше. В ті часи у, як правило, релігійних війнах не знищувалися держави та народи. Переможені тільки обкладалися податками. Щодо сплати контрибуцій та податків русичам, то найзаможнішому князівству Європи – Хозарському каганатові це було, як сьогодні кажуть, раз плюнути. Адже нікуди не поділися жиди-рахдонити, які "тримали" "Шовковий шлях" з Азії до Європи і від цього мали неабиякий зиск, нікуди не подівся їхній зиск і від практично монополізованої работоргівлі орійськими юнаками та дівчатами, нікуди не поділося те накопичене в Ітилі жидівсько-хозарською верхівкою золото, яке не відібрав Святослав і про яке, чомусь не "хочуть" згадувати літописці.

Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на применшення свого впливу. ЇЇ духовні та політичні стратеги – біблійні левіти добре бачили, що так зване "двовір’я", а точніше Відо-Вістичне Православ"я з Всевишнім багатопроявленим богом дає народу Русі неабияку духовну силу. Так зване хрещення 988 року, а насправді посвята у Бога Живого тобто у Ісуса Христа, не викорінило культу Багатопроявленого Всевишнього Бога. Навпаки, воно показувало духовну перспективу, надавши можливість всім русичам бачити наступний - вищий рівень знань та духовності.

Знаменну легенду розповідає "Повість врем’янних літ": "Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане..."

Таким чином, містична система, яку назвали верхогляди від офіційної історії "двовір’ям", була двогострим - багатомірним духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги у бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, що заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: "...з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй... Так каже Той, що має гострий з двох боків меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх" (Іван, Откровення, 1:16, 2:12, 16)

Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система двох рівнів Посвящення, тобто Відо-Вістичне Православ"я – духовна філософія Гіперборійців, орійців, трипільців, русичів, і, на сам кінець, українців. Вища божественність була знана вищою, саме перед всiм народом. Але нижчі боги (егрегори) нічого від цього не втрачали. Хіба що заборонено було криваві жертвоприношення, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських.

Дворівнева система урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей "внутрішнього кола" та "зовнішнього кола", які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли знайти місце для тогочасного чистого християнства у Відо-Вістичному Православ’ї - системі знань, а точніше кажучи – способі життя, наслідуваною ними від Великих орійців. У результаті цього нація отримала духовну міць, яка підняла народ проти експансивного сусіда - юдо-хозарина. Останні розуміли, що зламати цю силу можна тільки протипоставивши два рівня єдиного Посвящення один одному.

Таємнича та сумлінна робота з виконання цього завдання стала новою стратегією "тихої" війни Каганату проти Русі. Вона взяла століття. Хозарські "мудреці" добре розуміли можливості, які можуть з’явитися у них у разі успіху. Протипоставивши початковий рівень розуміння, на якому Всевишній відкривається лише як дванадцять творящих Енергій (богів), рівню розуміння завершуючому, на якому Всевишній сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами (Енергіями) на землі, - протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючі моменти одного розуміння, одного знання, одного Відо-Вістичного Православ’я. А протиставивши, можна інспірувати нескінченну череду заколотів у наміченій для захоплення землі, поки не ослабне вона настільки, щоб це захоплення завершити. Духовна школа противника буде паралізована: чому може навчити якась школа, коли у ній "молодші" класи протиставлені "старшим"? Хитрими інтригами сіючи розбрат, ставленики хозар викроювали (ніби клапті з єдиного полотна), протипоставляли і зіштовхували дві фракції: "фракцію богів" і "фракцію Бога". Таємно стимулюючи агресивні дії то з одного, то з іншого боку, вони хотіли постійно підтримувати напруженість всередині країни, створювали грунт міжусобиць та розбрату. У раніше незабруднені Православні обряди поступово вводилися елементи сатанизму та юдаїзму, в т.ч. і юдейська Тора.

Таким чином, східнохристиянська ідея, визрівши в юдейському середовищі, спонукала її представників ширити свою "інтернаціональну" ідеологію не відкрито, а обережно, обманом і хитрістю, що можна побачити на розвиткові так званого християнства на Русі, як це описують історики та літописці. Але руський-український народ не сприймав вихолощеного, осатанілого ортодоксального юдо-християнства, за що неодноразово був змушений оборонятися – то від Андрія Боголюбського, який у 1169 році пограбував та спалив Київ, і до так званої Татаро-Монгольскої орди, а насправді Візантійсько-хозарської навали. Адже населення Хозарського Каганату, крім правлячої верхівки, складалося, як правило, з булгар, яких пізніше назвали татарами, що й досі мешкають у цій місцевості і називають себе Астраханськими татарами.

Але юдо-християнство, що активно просувалося на Русь, змогло закріпитися тільки у її Східних провінціях, які надалі називалися Московією, а сьогодні Росією. Не дарма у 1299 році Київський митрополит Максим, а згодом і всі інші митрополити тікають з Києва до східних земель, міста Володимира, Суздаля, Москви. Спитаєте чому, а тому, що юдо-християнство, яке просувалося Хозарією, Римом та Візантією, викликало активний супротив в українців-русичів, але знайшло розповсюдження у Північно-Східних руських землях, заселених етнічно різними племенами з меншим рівнем освіченості та меншими ознаками духовності.

Отже, про духовне загарбання України-Русі юдо-християнські отці думали завжди.

За всю історію стосунків між Україною та Московією, починаючи з часів Юрія Долгорукого, нараховується близько двох десятків воєн, в т.ч. на період до 1648 р. припадає приблизно половина. Москва вела переважно агресивні війни, українці й білоруси, які складали головну ударну силу в армії Великого Князівства Литвинського (не Литовського), давали гідну відсіч юдо-християнським зазіханням, часом щоправда й самі переходили кордони Московії, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков і т. д. Пам'ятні блискучі перемоги над московитами під Оршею (1514), походи козаків Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал і до берегів Північного Льодовитого океану на поч. XVII ст.. Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московські друзі, відзначився у Смоленській війні проти Московії і за деякими даними був навіть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцінною шаблею. Іван Богун у першій половині 40-х рр. XVII ст. водив козаків у похід з Кодака на Дніпрі аж до Мордовії.

Не слід забувати, що в ті часи Україна знаходилася у так званих юдо-християнських духовних лещатах, тобто стані христового походу проти неї. Із Заходу на неї постійно тиснула католицька Польща, а зі Сходу – ортодоксальна Московія, що була спадкоємницею Хозарського Каганату - Татарської Орди.

Але виконання політичних планів загарбання України Московією заважало різне духовне сповідування України – Відо-Вістичного Православ"я та Московії – ортодоксального юдо-християнства. Виправленням, а точніше викривленям цього положення зайнявся патріарх Московський – Никон у 1652/3 році. Перше, що він зробив – змінив назву ортодоксального юдо-християнства (Правовір"я) московського толку на Православ"я. Таким чином, був зроблений дуже підступний крок до спочатку духовного, а потім і фізичного загарбання України. Бо згодом, коли військо московитів захоплювало українські міста і села, то багато українців їх сприймали як рідних, знаючи, що православний православного поневолити не може!

Ось декілька фактів, що підтверджують докорінну різність віросповідань Русі-України та Царства Московського.

Як пише у своїй розвідці "Переяславський вибір Богдана Хмельницького 1654 року" Віктор Горобець (Київ) "... 22 червня (ст.ст.) Олексій Михайлович (Цар Московії) звернувся до Хмельницького з грамотою, в якій містилося повідомлення про рішення "...вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношение...". Про що говорить це, так зване запрошення до об’єднання? Про що можуть говорити московського царя слова "щоб не були ворогами хреста Христового..." А що, дозвольте спитати, до цього Україна була ворогом хреста Христового?

Як пише у своєму творі "Історія Русів" Георгій Кониський – Архієпископ Білоруський (Москва. Університетська типографія, 1846 р), цитується мовою оригіналу – Після прибуття до Чигирина посланців Царських Гетьман Хмельницький скликав чиновників і найповажніших Козаків од війська, що займали тоді всі уряди Малоросійські, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів Царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з Царством Московським, і бувших раніше у нього посланців Турецьких і Польських разом з Татарськими, які вимагали у нього настійно поєднання з їхніми державами і піднесення з ними зброї на Царство Московське за їхні претензії, пропонував при тому, щоб чини і війська, прийнявши до зрілого розміркування всі тії вимоги чужоземні, вирішили одноголосно, котру з них вибрати корисну й заснувати на ній своє майбутнє становище. Бо "за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмінно на чиєму-небуть боці, коли нейтралітет не приймається, та і на грядущу пору заздрість та інтереси сусідів не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давніше вам казав, а тепер надія і самі ви бачите". Молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що "у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польші; а що найважливіше , то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться: і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятви і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики"...

Як пише Андрій Яковлів "До 300 річчя т.з. возз’єднання", – "Спільними між цими народами була тільки православна віра, але й в церковно-обрядовій царині між українцями і московинами було немало розходжень". Ці розходження були перш за все у релігійному базисі та догматах – Відо-Вістизм (один Всевишній бог та 108 його проявів на Землі) в українців, та юдо-християнство (з Всевишнім юдейським богом) у московитів. Що цікаво, і в Україні, і в Московії сповідувався за бога Ісус Христос, але в Україні як один з 108 відо-вістичних богів, а в Московії – як триєдиний бог, що сидить праворуч від юдейського Сава-ота – Єгови – Яхве.

Гадаю, що саме через цю розбіжність у базисах віри "... у 1482 році москвини намовляють татарського хана Манглі Гірея напасти на Київ і пограбувати його, а вдячний хан, зруйнувавши місто, посилає в дарунок московському царю золоту чашу і дискос з пограбованої ним київської Святої Софії" (Роман Божеський, "Переяславська умова в планах Б. Хмельницького та "Переяславська легенда").

Релігійні відміни між українцями і московитами на той час підтверджує і той факт, що московське духовенство у Переяславі заходилося перехрещувати наші церкви та присутніх там козаків і козацьких старшин, а також хотіло перехрестити навіть Богдана Хмельницького. Історії відомий факт, що Хмельницький, Сірко та Богун категорично відмовилися від перехрещення.

Таким чином, релігійний заклик "За віру Православну!" став добре відточеним та підступним інструментом московського імперіалізму.

Українці і до, і з самого початку антипольського повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку".

В різний час у XVI ст -п.п. XVII ст. до Москви їздили окремі представники козацтва, в пошуках матеріальної та моральної підтримки, були налагоджені певні контакти й традиції, але з цього не можуть випливати ті далекосяжні висновки, які їм приписують творці міфу. Навіть звичним формулам ввічливості й дипломатичного етикету вони безпідставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичні маневри й звернення. Типовий приклад: місія від імені Війська Запорізького і гетьмана Петра Конашевича -Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досі деякі автори вважають, що вже тоді козаки хотіли увійти "під царську руку". Між тим, місія Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на меті налякати уряд Речі Посполитої, тобто католицької Польщі, можливою зміною переорієнтації козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо доводив ще на початку 60-х рр. відомий історик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то він звернувся за допомогою у боротьбі проти Речі Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагіма, бо знав, що від султана не буде ніяких релігійних зазіхань. І ще у 1647 р. Султан дозволив кримському хану Іслам - Гірею ІІІ надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримські татари були союзниками українських повстанців у 1648-1653 рр. Жодна інша країна, крім частково Волохії (Молдови) у 1653 р., не підтримала Б. Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказією влітку 1648 р. і тільки з кінця 1648 -поч.1649 рр. були налагоджені дипломатичні відносини між Чигирином та Москвою.

Московська держава надавала "братню підтримку" і одразу оголосила війну Речі Посполитій.

Хоча ці відносини були налагоджені, однак "братня" Москва не поспішала з допомогою українському народові. Спочатку ставлення з боку Москви до Національно-визвольної війни українського народу було ворожим, адже юдо-християнський католицизм для Московії був ближче, рідніше, ніж Відо-Вістичне Православ"я України і царський уряд боявся, що можуть вибухнути релігійні повстання в Московській державі. Між іншим, у Московії таки вибухнули, хоч із чисто своїх причин, повстання: у самій Москві (1648), Новгороді та Пскові (1650). Зазнавши три потужні поразки підряд з боку Речі Посполитої (Лівонська війна 1558-1583 рр.; "Смута"; Смоленська війна 1633-1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти і вчетверте. Цілих 6 років (!) Москва не погоджувалася вступити у війну проти Речі Посполитої на боці України, чекала доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди і лише загроза переходу Б.Хмельницького під турецький протекторат змусила її діяти енергійніше і прийняти відповідні рішення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.), коли Московія вже називалася Православною. Звичайно, Москва була зацікавлена насамперед в ослабленні України, всіляко підтримуючи протипольське повстання, продавала українським повстанцям хліб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала! Можна пояснити шестирічне зволікання Москви, говорити про обережність московського уряду, його холодний політичний розрахунок, але про яку дружбу йдеться?!

Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскільки на ній було присутніми не більше 300 осіб. На ній не були представлені жодні стани українського суспільства крім козаків (міщани були тільки переяславські). Вона не була навіть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навіть в тилу, окремо від Війська Запорізького, яке готувалося на правобережній Київщині до оборони проти наступу армії Речі Посполитої. Ця рада (точніше аж три ради), була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею військово-політичного союзу з Московською державою, і це виявилося наприклад під час присяги, а особливо під час війн проти Московської держави у часи так званої "Руїни".

Присяга в Переяславі була односторонньою, тобто тільки українська сторона присягала.

Те, що присяга була односторонньою, твердить тільки аж надто заангажований керівник московського посольства боярин В. Бутурлін у своїх донесеннях та "статейному списку" (звіті). Між тим, ряд визначних істориків (О. Оглоблин та ін.) беруть це під сумнів, вважають, що й Бутурлін таки дав присягу від царського імені. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися "права й вольності" Війська Запорізького, що говорить про важливі зобов'язання з боку Москви. Присяга давалася цареві Олексію, а не Росії (Московській державі) чи російському народові. Оскільки з 1917 р. Росія стає республікою, тоді цей і без того сумнівний аргумент стає ще сумнівнішим.

У Відо-Вістичному Православ"ї, яке у своїй більшості сповідували українці, Присягою була клятва, що надавалася Господам Пантеонів, богу богів Перуну, богині рідної землі - Макоші і своїм богам охоронцям, що входили до імені людини. Нею клялися у вірності і вимагали божественності, за що готові були віддати своє життя. Називалося це так, тому що за присяги приходилося ставати на одне коліно, присідати, щоб покласти праву руку на землю чи воду, в залежності від стихії до якої належав бог, якому присягалися. Саме тому Хмельницький у перемовинах з Бутурліним та у своїй переписці з царем Московським називає присягу – вірою.

Саме через її сакральність та божественний зміст, присяга у Переяславі була далеко не всенародною і одностайною. Якщо взяти географічно, то змусити прийняти присягу на той час можна було тільки населення Гетьманщини, яка складала 1/4-1/5 частину етнічних українських земель. Оскільки фронт тоді йшов приблизно по лінії Житомир-Вінниця, то звичайно ні про яку присягу на землях, які тоді були під владою Польщі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, більша частина Волині та Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдови (Буковина) не могло бути й мови, так само як і на землях південної України, підвладних Кримському ханству. Між Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогі простори Січових земель, а запорожці, які були вірними своєму Відо-Вістичному Православ’ю, тоді відмовилися присягати цареві. Слобідська Україна входила до складу Московської імперії в інший час і за інших обставин, про які треба говорити окремо. В самій Гетьманщині деякі прикордонні полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалі під приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рішеннями Переяславської ради не питали ні жінок (а це половина населення), ні селянство (а це наймасовіший стан українського суспільства). Українська Православна Церква, що на той час ще мала Відо-Вістичне підгрунтя, категорично відмовилася присягати цареві. Згодом у "Франц Газеті" за 28 березня 1654 р. було надруковано, що Архімандрит України залишив Київ, не маючи змоги терпіти ганебні реформи московських попів у його церквах.

Як пише у своєму творі "Українська республіка (1654 – 1734)" Дмитро Донцов "В деяких містах бояри, що прибули приймати від населення присягу, були "прогнані палицями". Київський митрополит і архімандрит Києво-Печерської лаври заявили, що їм краще вмерти, ніж принести цареві присягу. Українське духовенство серйозно заперечувало релігійну спільність України з Московією". То що ж це за такі релігійні розбіжності між християнами, що духовенство ладне вмерти, ніж принести присягу? Мабуть таки розбіжності БУЛИ, і були не в деякій обрядовості, як це бажає показати церква, а, перш за все, у релігійному базисі: юдо-християнськиий базис у Московії та Відо-Вістичний базис в України.

Отже мали бути приведені до присяги тільки мала кількість козацтва та міщан (всього понад 100 тис. осіб), але й вони масово ухилялися від присяги та перехрещення (у Корсуні присягало всього 70 козаків), нерідко відверто, як от полковники І.Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І.Сірко та ін., нерідко покидаючи свої міста, як от населення Чорнобиля, частіше ж називаючись не своїми хресними іменами, що уневажнювало присягу. Вибухнули заворушення в ряді полків і гетьман мусив приготуватися до втечі, помістивши свою рідню й чимало майна ближче до московських кордонів. Все це аж ніяк не свідчить про одновірність українців та московитів, одностайність українського народу у його ставленні до Москви і до московської орієнтації.

Варто підкреслити ще деякі моменти. По-перше, присягу та перехрещення переважно брали силою. Досить сказати, що переяславського війта силою потягли присягати, хоч і хворого. Той мусив присягнути, але помер з розпачу вже наступного дня. По-друге, як встановлено, присяжні книги творилися московськими писарчуками "заднім числом", тобто до присяги приводили царські представники тільки світську верхівку найголовніших міст, а решта вписувалася в число присяглих на підставі полкових та сотенних реєстрів козаків. По-третє, присяга частини населення України давалася за певних умов (збереження "прав і вольностей"), а ці умови дуже швидко порушила Москва. Врешті, чому ця присяга, навіть якщо вона давалася певними особами щиро, повинна була мати якесь ірраціональне значення для їхніх нащадків? Сама ж Російська імперія змушувала, наприклад, давати присягу цареві кожному новобранцеві і не питала, чи його дід чи прадід присягав уже колись.

Тоді, на превеликий жаль для України, спрацював один з законів розвитку суспільства, який говорить, що в разі злиття двох духовних течій завжди перемагає більш варварська. Саме так і сталося.

Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме за тих умов, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань.

Переяславські домовленості були усними і до того ж дуже неясними. У Москві протягом весни-літа 1654 р. продовжувалися перемовини, які проводили представники 3-х станів українського суспільства Гетьманщини (козацтво, міщанство, духовенство). Останнє взагалі відмовилося будь-що підписувати, бо Москва вже тоді вимагала від Українського Православ"я, щоб воно перейшло під зверхність московського патріарха та змінило свій базис та догмати. Міщанство задовольнилося царським підтвердженням грамот та привілеїв великих князів литвинських та польських королів, тобто збереженням свого "статус кво" і насамперед магдебурзького права (самоуправління). Козацтво домовилося про 17 статей з 23, залишивши на потім узгодження особливо важливих моментів. Так, обидві сторони не знайшли порозуміння щодо зовнішньої політики і кожна сторона діяла згідно із своїм розумінням. Ряд дуже важливих сфер життя, про які, судячи з іноземних джерел, мова йшла у Переяславі так і не були узгоджені і залишалися в такому вигляді часом аж по 19 ст.! Маємо наприклад на увазі протиріччя між системою державної монополії на вироблення алкогольних напоїв у Московській державі і свободою "винокуріння" в Україні. У Московії за паління тютюну рвали ніздрі, а в Україні було вільно труїти себе цим зіллям і т.д. Як мали узгодити ці суперечності в Переяславі? Знаємо, що московські представники хотіли зробити все так, як у себе, знаємо, що українські представники боронили свої права, але на папері не лишилося ніякого порозуміння. Взагалі, оригінал двостороннього договору не існував! Про цей договір можна судити з документів міщанського порозуміння, та збережених пропозицій та чернеток, які лишилися від переговорів козацької делегації у Москві.

Зрештою, слід сказати, що т.з. договір 1654 р. призвів тільки до утворення військово-політичного союзу, до певної конфедерації, в якій Гетьманщина зберігала свій суверенітет. Але цей договір Москва постійно пробувала порушити і грубо його порушила, по суті, зірвала вже восени 1656 р. Тоді на мирні переговори у Вільні з Польщею та Литвою не були допущені українські представники (між тим мова мала йти про українські справи!) і як наслідок - укладено сепаратне порозуміння між Московською державою та Річчю Посполитою. Це було можливим тому, як згадувалося раніше, що за догматами ортодоксальному юдо-християнству католицизм був набагато ближче, ніж Відо-Вістичне Православ"я України. І хоча це порозуміння було помилковим з точки зору навіть московських державних інтересів, ще болючішими були його наслідки для України - Гетьманщини. Тоді Б. Хмельницький знаходить інші вектори у своїй зовнішній політиці і укладає військово-політичний союз із Швецією та Трансильванією. З дипломатичних міркувань він не розірвав остаточно союз із Москвою, однак коли по його смерті Москва стала грубо втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, то Іван Виговський і формально порвав з договір 1654 р., і уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою (1658 р.). Далі були спочатку великий успіх, а на загал поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 рр. і вимушене підписання Юрієм Хмельницьким (юдо-християнським монахом-гетьманом) договору, який означав кінець незалежної Української держави і перетворення її в автономну одиницю Московської імперії. При цьому царські дипломати, а за ними й російські історики аж до др. пол 19 ст. видавали підписані Юрієм "Переяславські статті" ("14 статей") за нібито оригінал договору 1654 р.

Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів -"ізмєнніков".

Гетьман Богдан Хмельницький не був другом чи ворогом Москви. Він послідовно виходив з державних інтересів України, добився відродження незалежної Української держави і прагнув втримати цю державу незалежною, шукаючи союзників у визвольній боротьбі і на півдні, і на півночі, і на заході, а не тільки на північному сході.

Переяславська рада ніби-то врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом".

За цим міфом, Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес і відповідні слова "нєістового Віссаріона" не сходили із шкільних підручників з історії СРСР. Звичайно, могли бути певні варіанти та модифікації даного міфу, але його суть залишалася незмінною. Міф настільки довго й настирливо пропагувався, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді Україні і затаврував його у ряді поезій. Між тим, позбавлення України державної незалежності відбулося не у 1654 р., а у 1659 р. і підписав новий договір з Москвою уже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрій.

Національно-визвольна війна українського народу не припинилася у 1654 р., а навпаки вибухнула з новою силою. Про її завершення можна говорити лише з підписанням миру з Річчю Посполитою 1658 р. Потім настав новий етап у національно-визвольному русі українського народу, але це вже окрема тема. Що стосується московського "культуртрегерства", то це слід сприймати як історичний анекдот. Досить ознайомитися з елементарними фактами, які наводяться в капітальних працях чесних істориків навіть дореволюційної пори (наприклад В. Ейнгорн, К. Харлампович), щоб у цьому переконатися. Тільки перший український університет - Києво-Могилянська Академія (такий статус був офіційно підтверджений за нею у 1658) стала справжньою кузнею юдо-християнських кадрів для Московії, бо своєї інтелігенції, яка до того ж знала латину та інші західні мови, в Московії майже не було. Саме вихованці "Могилянки" заснували Слов'яно - Греко - Латинську академію у Москві наприкінці 17 ст., створили всі духовні академії та семінарії в Російській імперії 17-18 ст., стояли коло джерел Московського та ряду інших університетів і т.д. Що ж стосується місця під сонцем, яке нібито здобула Україна під московським пануванням, то варто вказати на знищення Російською імперією українського Православ"я та української державності, придушення нею ж будь-яких виявів національно-визвольної боротьби українців та білорусів, колоніальний гніт і репресії, заборони української та білоруської мов і т. д. Власне досить вказати на трагедію українського Голокосту 1932-1933 рр., який з волі Москви забрав понад 10 млн. життів українських селян, щоб припинити всякі балачки про "дружбу й братню любов", котрими нібито керувався у ставленні до українців наш північно-східний сусід.

І треба не святкувати річниці "великої дружби", а реально дбати про розбудову дійсно української, і дійсно незалежної держави, про моральне та духовне здоров'я, економічний та культурний розвиток українського народу, його, політичні свободи! Тільки живучи у незалежній сильній, багатій і побудованій на етичних засадах Українській державі, де народ має духовні знання орійського Відо-Вістичного Православ"я, можна будувати гідні й рівноправні стосунки з усіма сусідами! Від цього виграє не тільки український народ, але й російський, виграє і вся Європа, а також вся планета!

Анатолій Кондратьєв –
Дослідник Відо-Вістичного Православ’я.
Київ, січень 2004.

email: mykola@mykola.com

Copyright © 1999-2007 (7507-7515)