Форум

Архів

О.Бердник

М.Пономаренко

І.Каганець

Г.Пінчук

В.Іваненко

Є.Чорний

Л.Рубан

Н.Кобза

Р.Клин

ДоДатки

ОРІЯНСТВО

Українська Духовна Мудрість

Стаття  1.3

Немає потреби зупинятися на прикладах, які характеризують сучасне становище керівництва суспільним життям такими органами як : Президентська структура з її адміністрацією, Верховна Рада з її структурними органами, Кабінет Міністрів із своїми органами.

Ця троїстість владних структур, з розподілом певних функціональних обов’язків, впрдовж тривалого часу трактується, як одна з головних ознак демократичного устрою суспільства. В той же час такий устрій державної влади є для Вкраїни вже не тільки "заморське диво", а й власний досвід. І саме він породжує відчуття, що подібна демократична організація влади спричиняє нескінченне протистояння та, відповідно, владне безладдя, за яке лише як на вторинні причини можна покладати відповідальність на певних осіб.

В тому-то й сила або слабкість будь-якої системи - і державної також, - що вона добре чи погано працює незалежно від того, які елементи чи особистості в ній функціонують. Зрозуміло, що особистість завжди відіграватиме свою роль. Але система тоді має право називатись системою, коли за будь-якої особистості забезпечує надійність певної спрямованості дії. Для системи державного владарювання - спрямованість суспільної дії до визначенної спільної мети. В цьому розумінні державний устрій, запровадженний в Україні після проголошення незалежності, з усією очевидністю демонструє, що ця схема дуже подібна до відомого образу, коли лебідь, рак та щука взялися тягнути "віз".

 Не станемо визначати, яка гілка влади "лебідь", а яка "щука", переходячи тим самим на особистості. Цим порівнянням лише підкреслюємо, як ми будуємо та організовуємо систему, яка не задовольняє нікого. Система починає розвалювати суспільне життя, що є головним свідченням невідповідності її самому існуванню суспільства. Ми не ставимо за мету проведення повного аналізу причин такого становища суспільства, як і всебічного обгрунтування тих уявлень, на які будемо спиратися в подальшому. Але не тому, що це не можливе в принципі, а тому, що всебічний аналіз не на часі, він потрібен тоді, коли буде відповідний відгук у суспільстві. В той же час поява в деяких виданнях статей на зразок "Україну врятує...авторитаризм!" (?Киевские ведомости" від 7.10.97) вказує на те, що наш "демократичний? устрій в усвідомленні певних верств населення досяг того рівня, коли термін "авторитарність" не тільки не викликає боязні, а навіть набуває певної привабливості. В пам’яті багатьох людей ще не зовсім стерлися слова про "авторитаризм" радянського гатунку, і вони, починаючи з відомого: "не все було тоді погано..."- діходять певної думки... Хто на яку здатен. Ми ж виходимо з того, що взагалі не існує ідеальної влади. У кожної влади є свої переваги і свої вади. В той же час, виходячи з різних мотивів, причин, історичних та національних особливостей, ми беремось однозначно стверджувати, що за сучасних умов для Вкраїни найбільш придатною формою державного управління є гетьманство. Розуміючи під словом "гетьманство" принципи та організацію державного устрою, які відомі нам з історії саме Вкраїни.

       Структурна організація влади Вкраїни сьогодні - є зліпком форми "демократії" американського гатунку. Ставши перед проблемою створення державного устрою, після устрою, який отримав назву "радянський тоталітаризм", або, можна сказати, "авторитаризм" радянського гатунку, хоча, якщо бути історично точним, то його слід визначити як "авторитаризм" московського гатунку, Вкраїна, в силу звички, продовжуючи наслідувати Московії, ввела президентську форму правління із існуванням законодавчих структур за принципом народного обрання, та структур виконавчої влади. Фактично, беручи за зразок ?демократії? форму державної влади у Сполучених Штатах Америки, Москва провела державну реорганізацію, а інші пострадянські держави повторили її. Це був вияв загального бажання від "авторитарної системи" перейти до більш "демократичної". Але на всякий випадок зробити все ж за Москвою, бо хто знає, як воно ще повернеться....

       Безглуздя зараз казати, що цього не треба було робити Вкраїні. Цей процес відбувся і тільки ті, хто не бажають бачити дійність або втратили пам’ять, можуть відчувати ностальгію за "радянською владою" в усій повноті її вияву, а не беручи до уваги лише окремі позитиви. Підкреслюємо це, аби зафіксувати певною мірою звідки і як ми маємо той "демократичний устрій" Вкраїни, який нині в той чи інший спосіб сприймаємо як безладдя, характеризуючи його такими поняттями як "корумпованість, криміналітет, боротьба гілок влади" тощо. В цих умовах ідея "авторитарної форми влади" набуває тої привабливості, якої і не могло бути в часи "радянської влади". Така психологія людей, на якій до певної міри можна грати, що і робиться в політиці. Можна грати ... доки не впадуть грати.

Кажучи про психологію людей і розуміючи під цим психологію народу в тому, що він повинен і має право обирати якусь із форм державності, думати, що в цьому питанні можна гратись цією можливістю народу як іграшкою чи навіть бавитись,- це не є політика, а самохизування певних людей чи угруповань. В силу цих причин народи більшою мірою виборювали, а не обирали собі ту чи іншу форму державної влади протягом майже всієї історії людства. На нашу думку, розмова про справжнє народовладдя може вестись лише тоді, коли певна народна спільність живе саме так, а не інакше за своєю волею (тобто волею більшості людей цього народу). Тільки такий стан народного буття дійсно відповідає реальному народовладдю, а не якимсь його варіантом, де за словами "демократія" чи "влада трудящихся" приховуються певні демони чи дияволи, що чи смокчуть, чи ссуть людську, а саме народну, кров. Розмова про реальність влади народу може вестись лише тоді, коли суспільство дозволяє на зразок того, як окремій людині мати можливість вибирати собі одяг чи взуття відповідно до погоди, так народу, у відповідності до умов свого існування, мати можливість обирати собі ту чи іншу форму державності, а не виборювати її через страждання та кров.

Знявши с себе "авторитаризм" радянського гатунку, взувшись у "демократію" американського гатунку, ми зараз опинились у стані, коли виникла потреба з’ясувати, яка із цих форм більш відповідає тому, куди ми йдемо. І тут не головне, нас взули чи ми самі взулись. Куди ми йдемо -ось, дійсно, важливе питання! - в ліс по гриби чи на презентацію? Звісна річ, можна йти в чому завгодно - чи в чоботах, чи в кросівках "Тренед-Менед", - куди завгодно, але наскільки це нам самим буде до снаги і до вподоби. З огляду на сучасні уявлення, навряд чи хто стане стверджувати, що нинішня ситуація в країні "до вподоби? більшості. Бо пішли ми і не на презентацію і не по гриби, а влізли в таке... Воно вже зараз сягає вище гомілок , а в тому місці, куди ми, за нашими уявленнями, посуваємось, цього добра буде стільки, що воно за халяви чобіт буде сягати. А якщо ми ще й помилково не туди ступимо, то воно дійде й по самі... Як у фільмі "А зорі тут тихі" казав один з героїв: "Короче, вам по пояс будет." А якщо в гарячці та поспіхом, то можна буде вскочити в таке місце, що ... Наковтаємось усі до несхочу, як жаба коників.

Для певного освітлення того, що ми розуміємо під терміном "демократія" є необхідність пригадати його першооснову. Цим терміном продовжують жонглювати в такий спосіб, що й не зрозуміло : чого це вони всі вголос за "демократію", а скубуться між собою як запеклі вороги. Маємо на увазі не тільки сутички в нашому національному бутті, але й те, що твориться і в інших "демократичних" країнах : в Америках, Англії, Франції тощо. Для розуміння, чому саме гетьманство є тою формою державної влади, яка за своєю суттю спирається на демократичні принципи в сучасному розумінні, і в той же час опирається структурно на авторитарні організаційні принципи, слід згадати, що Сократ виступав проти "демократії" в афінському розумінні цього терміну. Таке заперечення й стало одним із пунктів його звинувачення, за що Сократа й стратили. Чому Сократ виступав проти "демократії" і був прихильником "аристократії"? З’ясування цього дасть можливість відчути, як один і той же термін в різні історичні часи набуває різного значення. А отже й зрозуміти, чи тим словом ми означаємо те, що робимо чи намагаємось робити. Тобто, кажучи, що будуємо "демократичне суспільство", як і в інших краях, посилаємось на Афіни, що, мовляв, принципи "демократії" ще з тих часів і донині по Європі блукають, та "привид комунізма" по всіх усюдах шугають та ганяють. Та цим комуністичним полтергейстом усіх дітей лякають. І не тільки по Європі.

Нагадаємо, за часів Сократа в Афінах "демократія" означала такий порядок обрання осіб на владу. Всі вільні громадяни Афін визнавались рівними і мали рівні права. Раби не вважались громадянами взагалі. Але такі люди існували в тому суспільстві !  Принцип "демократії" (перекладається з грецької мови як влада народу), передбачав, що методом жеребкування із числа всіх громадян обирались особи, яким на певний термін випадає займати ту чи іншу владну посаду. В умовах Афін то була державна влада. Здатна чи не здатна людина до торгівлі не впливало на те, що вона на певний час ставала "міністром торгівлі". Єдина посада, яка не вирішувалася в такий спосіб,- це був командувач військами.

Сократ виступав проти такої "демократії", підтримуючи ?аристократію?. Цей порядок передбачав, що із числа всіх громадян обираються на певні державні посади ті, хто найбільше придатний до цього виду діяльності. Тобто серед декількох кандидатів, які відомі усім як торговці, обирається "міністром торгівлі" той, за кого проголосує більшість. Отже "аристократія" це - влада найкращих людей. Найкращих в розумінні найбільше здібних до певного виду діяльності і найбільше бажаних для більшості громадян. За це Сократа звинуватили і стратили. Чому так було в тих Афінах, чому саме за "демократію", а не за "аристократію" була більшість афінського народу - то нам нині все єдино. Кожний шукає свою вигоду і в міру свого розуміння та вміння то реалізує.

Тепер нас цікавить інше. Виходячи з афінських уявлень, те, що зараз ми називаємо грецьким словом "демократія", тобто висування найбільш відомих діячів і вибирання з них одного, придатного, на думку більшості виборців до цієї діяльності, не називалось "демократією". Принаймі зараз люди повинні усвідомлювати все ж таки , що вони роблять і як це слід називати. У всякому випадку, людство вже має і досвід, і відповідну освіту, щоб не обдурюватись та обурюватись, що обдурюють. Беручи за основу саме афінське розуміння, якщо вже афінські терміни використовуємо, не бавлячись зовнішньою оболонкою щодо терміну "влада народу", нам слід усвідомлювати, що державний устрій більшості розвинених сучасних держав є не "демократія", а є "аристократія", тобто "влада кращих". Але за якими саме ознаками визначаються ці кращі: за маєтністю, за діяльністю, за фізіологічними чи розумовими даними? Зрозуміло, що в нинішньому світі всі ці ознаки відіграють свою роль і в той же час існуючі системи державності в достатній мірі відповідають тому, за що виступав Сократ.

Не демократія, а влада найкращих з усього народу - ось про що повинна йти мова взагалі, коли наголошується, по-перше, на рівних правах усіх громадян обирати і бути обраними, а по-друге, на можливість вибирати за певними ознаками із певних претендентів одного. А наскільки при цьому впливає наявність хисту до певної діяльності, чи фінансові можливісти впливати на вибір - це вже хоч і не зовсім маловажливі, але, з точки зору історичного розвитку, не провідні засади. Мається на увазі для сучасних країн - Англія, Німеччина чи США. Бо, взагалі-то, визначення за фінансовим цензом тих, хто тільки й входить в число "найкращих", відоме нашому народові - ця "аристократія", ці пани польсько-московського гатунку живуть в нашій пам’яті і завдяки віршам Шевченко, не кажучи про пам’ять крові власного роду. Правда, останнім часом, якщо судити з інтерв’ю, які направо й наліво дають ?нові? "зірки" різних покликань і всі інші "нові", може скластися враження, що всі вони походять - хто з якого, - але обов’язково з дворянського роду-племені. Куди ж поділись ті, чиї діди та прадіди були козаками-селянами, а не "господами" та "шляхтою". Їй-бо дивно... Аж страшно інколи бува. Серед ночі схопишся... Чи не останній вже із козацького-селянського роду вік доживаєш? Бо скрізь, куди не глянь: хто від князя Рюрика, хто від принца Брюнцбургбергфона чи хана Тамерлана, або, як мінімум, від підпоручика цісарського Дуба - всі як один насуваються , граф’я, дворянство... Щоб хтось свій родовид від козака Голоти чи козака Мамая вів не те, що не зустрінеш - навіть не чути!... Ото серед ночі схопишся, аж серце заходиться. Може, щось не те? Може, я сам походжу від якогось роду Рами та ще через принца Гоутами? Добре хоч, що є рідна жінка! Те ж підкинеться в ночі, та заспокоїть лагідним словом, дай їй Боже здоров’я: "Та не сіпайся! Ти не з таких. Бо із благородних таке, як ти, не може вилупитись".

Тому, говорячи "демократична держава", чи "демократичне суспільство", треба розуміти, що ми кажемо і що робимо. Аби хоч розуміти, чому очі ріже, коли їх самозамилюємо чи нам їх замулюють. Бо якщо фінансовий стан має головне значення для висування людини в претенденти на певну державну посаду, то це вже знов не "аристократія", якщо слідувати за афінською термінологією, а олігархія - найкращі серед багатих. Якщо багатство, маєтність, наслідуючи американську мрії про щастя, вважати за головну ознаку найкращості серед людей.

Говорячи про гетьманство, як форму державного урядування, необхідно мати на увазі, яким чином ця форма виборювалась народом. Гетьманство, як державний устрій Козацької держави або держави Війська Запорізького, з’явилось саме в результаті виборювання свого національного права на існування. Саме в процесі національного виборювання, а не лише створення кращих економічних умов життя, сформувалась ця форма як найбільш відповідна національному духу нашого народу та принадна для забезпечення об’єднання вільних та рівних між собою людей, як це природньо визначалось для козаків-селян. Ми навмисно в такий спосіб об’єднуємо ці верстви населення Вкраїни для часів започаткування гетьманства вже як державного устрою, а не як устрію Січі. Не спрощуючи і не прикрашаючи історичних реалій, але наголошуючи, що гетьманство з’явилось як певний вибух народного творення в прагненні до національної свободи на підвалинах особистої свободи кожної людини і її права жити за рахунок власної праці та вільно вирішувати власну долю, якщо це не зашкоджує іншим. Існуючими на той період в інших країнах системами владарювання гетьманство сприймалось як інородне тіло. Це одна з причин тої реакції по викоріненню гетьманства не тільки в плані порушення принципів урядування, але і в намаганні знищити це явище як поняття, навіть як терміну на рівні національної свідомості.

Все це дозволяє вказати на гетьманство як на відображення притаманого вкраїнському народу розуміння справедливого і дієздатного устрою суспільного життя. Зазначимо, що з історії нашої землі відомі організації суспільного життя (в період з ІІ ст. до н.е. до VI ст. н.е. так званна "військова демократія?), в яких проявлюється той же дух, що знайшов своє втілення в гетьманстві в кінці XVI-XVII в.в. У цьому слід вбачати і розуміти процес визрівання взаємозв’язку та взаємовідповідності суспільних відносин і національного духу, як процес пошуку відповідності між формою та сутністю.

Не вдаючись до аналізу, згадаємо, на які принципи спиралась владна організація Козацької держави, що мала гетьманску форму правління, аби порівняти з тими формами "демократичного устрою", що існують нині в нашій країні та в інших країнах "розвиненної демократії". Люди, які визнавали себе козаками (фактично, за власним бажанням; як норма зачину козацтва. "Реєстровість" - це визначення, яке нав’язувалось польською короною та московським царизмом саме для викривлення природної направленності народного духу через порушення єдності за рахунок рівності прав), - визнавались вільними від будь-кого і рівними поміж собою, крім осіб, яких самі ж обирали, як власних керівників. Всі козаки мали право бути обраними, а також обирати на всі посади із числа козаків тих, хто, за їх уявленнями, був найкраще здатен до певної діяльності.

В той же час природньо розумілась можливість переобрання будь кого із старшини, але не в силу певних термінів, а через його нездатність чи не відповідність посаді на думку більшості козаків, того чи іншого рівня угрупувань. Посада, включаючи гетьмана, не успадковувалась нащадками. При всій цій "демократичності" принцип прямого і беспереднього підпорядкування нижчих чинів вищому забезпечував військову дисципліну. Взявши витоки з народного руху у вигляді козацької волі, свободи та порядку, який складався із військових інтересів, гетьманщина, як принцип державного владарування набула, згодом і адміністративного, і правового, і судового аспекту. Наводячи ці принципи, ми прив’язуємось до періоду започаткування гетьманства, як форми державної влади. Саме в цьому періоді, на нашу думку, найбільш точно проявились обриси принципів тієї форми, що відповідала національному духу, прагненню щастя і усвідомленню розумного здійснення, поєднання свободи вільної особистості з суспільним ладом. В подальшому розвитку гетьманства - посилювався вплив психології зовнішнього світу (оточнення країн), що накладалось на рівень свідомості і психологію людей того часу.

Не вдаючись до деталізації тих норм та правил, які закладались спочатку, і як вони змінювались, спотворюючи первісні принципи і тим ослаблюючи основу держаності - єдність козацтва, для даного розгляду ми вважаєм достатнім зазначити головне. Принципи гетьманства забезпечували ту "демократичність", в розумінні народовладдя, яке і зараз не існує в жодній з країн саме на рівні ідеї, що всі люди рівні і обирають самі всіх своїх державних управлінців та урядовців всіх рівнів. Водночас гетьманство не мало "різних гілок влади", що дозволило виграти війну та забезпечувати національну єдність. В найкритичніших умовах війни, які для будь-якого народа можна характеризувати як катастрофічні, гетьманство проявило свою здатність і дієвість, яка була порушена і втрачена в умовах "мирного" співіснування з тими, хто намагався і спромігся поневолити не силою, а "братским отношением". Дійсно, ото як в пісні співається:                   

Ой не маю, братику, бажання сваритись,
Нехай буде, як то сталось - нема куди дітись...
Нехай буде, як повелось - ніхто не дасть ради.
Так, як може рідний братик, так ніхто не зрадить...

Як нам уявляється, це був вияв не слабкості гетьманства як форми державного правління в порівнянні з царською чи королівською, а незрілості психології людей того віку взагалі. Психологія рабства. Хоча порівнюючи із психологією сучасних людей, можна зазначити, що... ще є куди зріти.

В цьому плані поява гетьманства як спільності вільних людей, котрі нікого не пригноблюють, обирають собі всіх керівників і підтримують підпорядкованість своєю організованістю, як і самими принципами - ця державність була не тільки розвитком, покращенням "демократії" у грецькому розумінні, але й виявом "демократичного устрою" в сучасном розумінні, до якого всі інші народи так і не прийшли. Вони спромоглися досягти лише певних модифікацій принципів народовладдя, залишивши порядок, коли урядовці саме виконавчої влади призначаються, а не обираються (хіба що узгоджуються призначення із тим органом влади, що є представницьким, тобто обирається народом, причому таки ж за різними системами). У той же час державна структура влади сучасних "демократичних" укладів, принаймі Вкраїни, викликає цілком слушні зауваження, що такий порядок більше відповідає тому стану, що слід визначати як безпорядок. Що свобода та вільність - це не відсутність ладу в суспільстві.

Все це призводить до єдино можливої думки, що гетьманство якраз і є та форма державної влади, особливо для Вкраїни, яка за своїми принципами та структурною організацією поєднує як "дух демократичності", так і "дух авторитарності". Тобто- сутності народовладдя, де кожна конкректна особистість в актах виявлення своєї волі вирішує питання , пов’язані із організацією спільного існування, насамперед стосовно питань владарювання як керування і регулювання її особистого життя в житті нації ( тобто в процесі існування певної спільності особистостей) з певною формою цього владарювання, яка визначається самим же народом. Саме така і ніяка інша форма не може з більшим правом вважатись більш національною для Вкраїни.

На запитання: яка форма державності потрібна сучасній Вкраїні - ?демократична" чи "авторитарна", - відповідаємо: гетьманство, що поєднує в собі принцип ?влада найкращих серед рівних? та принцип прямої підпорядкованості державному управлінцю вищого рівня безпосередніх управлінців нижчого рівня, що і означає ? авторитарність? в організації державного управління. Ми виходимо не тільки з усталених уявлень сучасного політичного життя Вкраїни. Це стосується відомих ситуацій не тільки щодо внутрішніх проблем, які виникають в тій чи іншій гілці влади (Президенство як інституція, Кабінет Міністрів, Верховна Рада), але і протистояння між цими гілками, яке розуміють, як протистояння певних особистостей. Але ж насправді причиною такого стану є не особистості, а сама організація структури державной влади. Це вона зумовлює протистояння, яке уособлюватиметься незалежно від того, хто буде лідером тієї чи іншої ?гілки?, і триватиме, поки існує подібна структурна організація державності.

Добре все це чи погано? Така постановка питання є прикладом ?хибної дилеми?, як і питання: ?демократична? чи ?авторитарна? система потрібна Вкраїні. Кажучи, що ні ?демократична?, ні ?авторитарна?, а саме гетьманство дозволить забезпечити реальні умови народовладдя, слід ясно розуміти, що в той же час гетьманство є найпридатнішою формою влади за сучасних історичних подій, які вже набули характеру незворотніх процесів для багатьох народів. Насамперед це стосується народів країн на Північній півкулі Землі.

Формуючи уявлення про найпридатнішу форму державності для Вкраїни, ми виходимо з тих проблем, які набувають характеру історично-еволюційних процесів сучасного світу. Як вже вказувалось раніше, в науці такі процеси визначаються як ?катастрофічні? або ?біфуркаційні?. Нагадаємо, що йдеться про зміни, що торкаються не тільки соціальних чи політичних аспектів життя сучасного людства, а й питань біологічних змін людства. Тому цей процес слід розуміти не тільки як історичний, а й такий, що має еволюційно-історичний характер. Як вже вказувалось його слід визначити як проблему Відродження людства за умови запровадження "критичної технології" відтворення народонаселення.

 В цьому русі людства народу Вкраїни відводиться не остання і не другорядна роль. Отже уявлення, ніби Вкраїна не має ніяких глобальних завдань є помилковим. Яка з держав відіграватиме провідну роль у цьому процесі, вирішується вже зараз. І не останню роль відіграватиме те, яка форма організації державності і за якими принципами вона забезпечує умови суспільного життя.

Говорячи про завдання глобального значення щодо процесу еволюційних змін людства, які відбуватимуться за природою ?біфуркаційних? (катастрофічних) процесів, ми не збираємось когось залякувати. Ми лише зауважуємо, що сама сутність історичних процесів завжди потребує форм відповідної організованості. Гетьманство показало себе боєздатною формою державності. Передбачається, що ?катастрофічний? характер історично-еволюційного процесу не перейде в стан еволюційно-історичного, тобто людство зможе уникнути стихійного розвитку подій, що могло б призвести до воєнних дій, але питання соціального порядку і дисципліни будуть далеко не останніми мотиваціями для владних органів. Саме враховучі ці обставини, ми трохи раніше наводили приклад з відомого фільму. Образ болота-трясовини досить вдалий саме для уявлення, на який відрізок історичного етапу вийшло людство в своєму еволюційному розвитку. Не здолавши його, воно не зможе вийти на нову дорогу. А не йти воно не може, бо ... Дороги назад вже не існує.

При цьому, слід зазначити, що лише люди, які не розуміють діалектики сучасного життя, можуть уявляти, що розв’язання цих глобальних завдань передбачає підпорядкованість чи вторинність інтересів особистостей задля якихось загально людських чи національних інтересів месіяністського характеру. Що спрямування національних зусиль на забезпечення розв’язання завдання, яке має глобальне загальнолюдське значення, як завжди, призведе до нехтування інтересами власного народу, не кажучи вже про окремих людей, жертвування "в ім’я великої мети" не тільки умовами, а й самим життям. Це принциповий момент. Розв’язання цієї проблеми можливе не тільки безкровним шляхом, не тільки без різних жертв у сфері матеріальних умов життя, а взагалі за принципом задоволення. Знову згадавши трясовину, можна уявити, що цей перехід відбуватиметься не за способом радянських солдатів з фільму, а за способом Ісуса Христа, коли він ходив по воді. Не має поки що потреби широко пояснювати, чому взято таке порівняння і наскільки воно правомірне. Зменшення ?ваги? для народів аби подолати період "трясовини" можливе, якщо збільшити загальну духовність. Це не означає, що кожній людині треба досягти духовності рівня Ісуса Христа. Навчитись ходити по воді - одна справа, а ходити по "трясовині", то інше - сучасне людство принципово може оволодіти таким рівнем і обсягом духовної сили. Люди, які відносять себе до українського етносу, мають у цьому свою перевагу. Одна з них - форма державності, що, розвиваючись з давніх часів, існує в пам’яті народу і як "військова демократія" антів II-VI ст.ст. н.е., і як гетьманство Козацької держави. Безкровне розв’язання цієї проблеми можливо лише тоді, коли держава не тільки декларуватиме створення найкращих умов для розвитку духовності кожної особистості без винятку, але й реально здійснюватиме та забезпечуватиме це. Інші варіанти - можуть привести до ситуації, коли події почнуть розвиватись стихійно. Стихійний розвиток подій в процесах катастрофічного характеру буде ознакою, що замість принципу задоволення запанував принцип жаху для даного історично- еволюційного розвитку.

Саме попередженням стихійного розвитку подій повинне стати державне керування у формі гетьманства.

Чому гетьманство потрібно Вкраїні? Тому, що воно найбільш придатне з-поміж усіх форм урядування, які відомі людству. Воно найбільш придатне не тільки для Вкраїни, але саме для народу цього Краю воно є кровно рідним. Бо для Вкраїни то не є нова халява ("ноу-хау"), а є вистраждане знання того, як організувати суспільне життя, яка форма державності в першу не тільки чергу, а й голову ліпше всього відповідає суті національній вкраїнській ідеї, яка, на нашу думку, пов’язана з поняттям духовності. Розуміючи ідеологію як визначення напрямку суспільного руху, що веде до розвитку, окресливши еволюційно-біологічний аспект сучасного становища суспільства та вказавши принципи суспільної організованості, які найбільше придатні для таких умов, перейдемо до розгляду щодо суті нашої національної ідеї – питання духовного розвитку. Зважуючи на багатогранність цього поняття, яке потребує значно глибшого вивчення і освітлення, головним чином постараємось з’ясувати, які орієнтири духовності існують в нашій національній свідомості для визначення хоча б в першому наближені такого напрямку.

email: mykola@mykola.com

Copyright © 1999-2007 (7507-7515)