Цю статтю написано на початку 2011 року як відгук на одну із акцій, ініційованих на ФБ. Висловлені тут думки не втратили своєї актуальності. Відтак, не знайшовши статтю серед своїх нотаток, я зважив за доцільне її переопублікувати.


ЧИ ПОТРЕБУЄ ЗАХИСТУ УКРАЇНСЬКА МОВА?


 

На Facebook формується група „Підтримуйте українську мову за кордоном!”. Мета акції – „привернути увагу МЗС до даного питання”. Ось як ініціатор обгрунтовує свою ініціативу: „Я написав лист в МЗС, щоб дипломати відстояли паритетні взаємини в галузі освіти. Якщо такі держави як Німеччина, Франція, Англія, Росія, Іспанія не впровадять в своїх школах і зовнішніх тестуваннях українську, то ми вправі будемо спрямувати призначені на вивчення іноземних мов бюджетні кошти України на розвиток української, а в ЗНО замість російської та французької, наприклад, включити основи економіки та основи правознавства”. 

Впадає в око, що має місце те, що зазвичай називається підміною понять: обгрунтування акції фактично не має прямого стосунку до власне захисту української мови як такої, - автор переймається проблемами запровадження тестування з української в різних країнах світу. Разом з тим, ініціаторові невтямки, що в перелічених ним країнах услід за нашим „старшим братом” здебільшого ідентифікують українську мову як варіант („наречие”) російської.

Але сама „постановка питання” підштовхує до розмови про те, чи потребує українська мова захисту і, якщо потребує, то якого саме. Словом, виникає привід поговорити на тему, яка хвилює багатьох як в Україні, так і за межами України.

Не знаю, хто є ініціатором ідеї й наскільки ініціатор обізнаний з історією питання, як і взагалі із проблемами державного захисту української мови.

Що очевидно, так це те, що ініціатор проекту напевно не має уявлення про справжню ситуацію з українською мовою за межами України та про роль української діаспори у підтриманні розвитку української мови, а отже – і про статус української мови в різних країнах світу. Єдина країна в світі, де, власне, офіційно визнано статус української мови, - Канада. Завдяки великій українській діаспорі. 

Упровдож десятиліть ще за часів „холодної війни”, коли радянська влада поволі русифікувала український народ (ті темпи русифікації, правда, не йдуть у жодне порівняння з темпами, що їх задала уже нерадянська влада незалежної України), українська діаспора в усіх своїх засобах масової інформації активно обговорювала питання захисту й розвитку української мови, і ці питання були одними із першорядних.

Діаспорна преса й діаспорні активісти намагалися, а часом ще й досі намагаються довести, що якраз українська діаспора сприяла розвиткові української мови більшою мірою, ніж українська мова розвивалася своїм природним шляхом у середовищі мільйонів її носіїв, хай і під пресом комуністичної та радянської мовної політики.

В цих доводах є правда, хоча ця правда має певні хронологічні рамки і певні географічні межі.

Справді, друга (20 – 30-ті рр. ХХ ст.) й третя (40 – 50-ті рр. ХХ ст.) хвилі української еміграції, що були особливо масові й складалися із національно свідомої або хоча б наполовину свідомої спільноти, мали у своєму розпорядження українську як основну і – до певного часу - єдину мову спілкування. Знані з дому російська, польська чи інші місцеві мови виявлялися практично непридатними у країнах розсіяння, а місцеві мови (німецька, французька, англійська, іспанська чи португальська) ще треба було опановувати, і не кожному таке опанування було під силу.

Географічні межі досить чітко визначалися в місцях компактного проживання українців. У Німеччині – переважно в околицях Мюнхена. У Великобританії – переважно в околицях Лондона. У Канаді – переважно в околицях Торонта. В Австралії – переважно в околицях Аделаїди. В США – переважно в околицях Нью-Йорка, Філадельфії, Пітсбурга, Клівленда Детройта, Чікаго та інших мегаполісів, де був попит на  дешеву робочу силу. Нині „географія” зазнає помітних, але не дуже значних, змін.

В еміграцію, як правило, вирушали молоді сім”ї, в яких уже було одно, двоє чи й троє дітей, або ж юнаки та юнки, які створювали сім”ї в короткому часі після приїзду до місця постійного проживання і які також швидко обзаводилися дітьми. Тут же вони об”єднувалися в громади, засновували церкви або вдихали нове життя в існуючі церкви, створювали кредитівки, відкривали дитячі садки і навіть школи: переважно суботні та недільні (при церквах), а в місцях особливого скупчення – й звичайні школи (Мюнхен, Німеччина; Детройт та Чикаго, США).

Оскільки серед емігрантів було дуже багато творчої й наукової інтелігенції, виникали україномовні часописи, україномовні письменники писали україномовні твори (серед них були справжні майстри пера), україномовні науковці писали україномовні монографії та статті (серед них були знані вчені й професори), видавництва продукували україномовні книжки. І періодика, і книжкові видання знаходили собі вдячного читача, бо українська діаспора налічувала не десятки й не сотні тисяч, а мільйони переміщених україномовних (одномовних!) осіб.

Отже, родинне й парафіяльне середовища були виключно україномовними, і україномовне спілкування в ньому підживлювалося талановитими творами, гострою на перо пресою, гарячими для обговорення темами визволення України, розвою її культури й науки, розбудови української церкви (поділ на православних та греко-католиків сприймався і сприймається як питання другого, а то й третього порядку).

Обізнаній із історією діаспори людині неважко спостерегти, що на час появи так званої „четвертої хвилі” (від 70-х рр. ХХ ст. й дотепер) процеси, спричинені чи підтримувані українською мовою як суспільним чинником чи суб”єктом, уповільнюються. Ознаками цього уповільнення є помітне й неухильне скорочення:

(1) видань книжок не тільки класиків української літератури (Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Франка, Лесі Українки та ін.), а й власне діаспорних письменників (Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки та ін.); 

(2) наукових публікацій – монографій, збірників праць, наукових журналів; щорічників, альманахів, журналів і газет; 

(3) вживання української мови у поточній діяльності традиційних діаспорних організацій (кредитівок, професійних об”єднань та ін.;

(4) вживання української мови в церквах.

Україномовна творча й науково-дослідна, за нею й видавнича діяльність в буквальному смислі поступово просто завмирає. Періодика діходить до межі виживання, за якою її чигає така ж доля завмирання.

Що ж стосується діяльності традиційних діаспорних організацій, то українську мову в них стрімко витісняють мови країн проживання. З одного боку, ці організації поступово адаптуються до середовища відповідних країн, підлаштовуються під місцеві вимоги до ведення бізнесу, а з другого – функціонерами в них стають представники другого покоління засновників, які володіють „загальновживаною” („державною”) мовою вже краще, ніж мовою батьків (класичними прикладами є Вашингтонська група, Товариство українських лікарів Америки, Товариство українських інженерів Америки та ін.).

Найдовше чисто україномовними протрималися в діаспорі українські церкви, але й до них дійшла черга. Мови країн проживання спочатку крадькома, а потім усе сміливіше виходять на церковний амвон. І не тому, що їх спонукали до цього якісь сили ззовні. Зовсім ні. Просто для засновників цих церков парафіяльна громада була їхнім життям, де вони почувалися як вдома й молилися за світле майбутнє своєї батьківщини України. Для їхніх дітей українськомовна церква була ще звичним середовищем, символом пошани до батьків і місцем набуття додаткових (але вже не основних) друзів. Для онуків засновників, для яких мова країни народження й проживання була вже ріднішою, якщо не єдиною, україномовна церква вже не являла жодного інтересу, і якщо вони появлялися чи появляються в ній, то лише з поваги або на прохання чи навіть вимогу діда та баби.

Словом, прийшов той час, коли українські церкви почали втрачати віруючих, а отже – й джерела фінансування на утримання будівель (багато які навіть занесені в реєстри пам”яток архітектури ЮНЕСКО) та священиків (які, до речі, хочуть жити набагато краще, ніж жили їхні попередники). Отож, щоб утримати на потрібному рівні членство й навертати до церкви молодь, українські церкви також мусили вводити в україномовні богослужіння фрагменти мовою країни проживання. Діходить до того, що, наприклад, в США, багато українських церков повністю перейшли на англійську, багато утримують хиткий баланс між українською та анлійською ще на користь української, і можливо лише одиниці продовжують бути україномовними.

Багато хто в діаспорі розраховує на те, що „четверта хвиля” порятує ситуацію і дасть українській діаспорі надію. Справді, культурно-розважальне життя української діаспори начебто пожвавлюється. Хай і не так рясно, але продукуються й поширюються україномовні часописи („Міст”, „Закордонна газета”, „Віче”, „Nova газета” та ін.). Усе більшу роль у житті діаспори відіграє інтернет і його так звані „глобальні етномережі”. Але вже очевидно, що українізація навряд чи відвоює собі місце на церковному амвоні – двомовність тільки поглиблюватиметься. Однозначно – діспора не зможе відродити колишню україномовну літературну, науково-дослідну та видавничу продуктивність.

„Четверта хвиля” є якісно відмінною від усіх попередніх „хвиль” української еміграції. І найсуттєвішою її відмінністю є те, що представники цієї „хвилі” в переважній більшості своїй є людьми двомовними, а то й багатомовними. І літератори, і науковці прагнуть публікуватися тією мовою, яка принесе їм більші дивіденди, тобто донесе їхні образи або ідеї до якомога більшої кількості споживачів (читачів, користувачів).

Якщо я особисто починав свою творчість виключно українською мовою, з часом я більше й більше використовував як інструмент висловлення свої думок російську, а в останні десятиліття усе активніше послуговуюся й англійською. І це зовсім не означає, що я став російським чи американським журналістом, письменником чи науковцем, - я був, є й залишуся українським журналістом, письменником чи науковцем.

Втім, повернімося до теми про „затримання” діаспорою української мови. Із сказаного вище випливає, що роль української діаспори в розвиткові української мови, м”яко кажучи, перебільшена. Я навіть сказав би, що це – легенда, казка. Бо неприродне середовище (а діаспора за визначенням не може бути середовищем природним) може сприяти консервації мови певного періоду і жодною мірою не може сприяти розвиткові мови. Будь-якої. Зокрема, й української.

Середовищем і ареалом розвитку української мови може бути (було і є!) лише територія постійного розселення носія цієї мови, і не просто територія, а земля, засіяна не тільки пшеницею, а й численними питомими географічними й геологічними назвами, топонімами й етнонімами і т.ін. Що вже й казати про власні імена й прізвиська, прислів”я та приказки, пісні й звичаї тощо.

В діаспорі затримуються лише уламки явищ традиційної україномовної практики. Завдяки церкві ще тримаються якісь звичаї та обряди, але не живе фольклор (пісні, прислів”я, приказки тощо). Власні імена й прізвища набувають нового, незнаного в рідному середовищі звучання. Наприклад, Воскобійник записався як Воскоб, а Косогор став Косогоф.  В Америці Савчуки вже записують свого сина не Дмитром, а Дереком.

Сказане вище зовсім не означає, що українська мова за межами України приречена або безнадійна.

Тільки я не думаю, що Українська Держава (навіть у своєму ідеальному варіанті) в особі Міністерства закордонних справ спроможна бодай щось зробити для будь-якого визнання та розвою української мови не тільки в зарубіжжі, а і в самій Україні. Єдине, що вона може зробити, так це строго наказати державним службовцям (зокрема, міністрам, чиновникам, дипломатам) послугуватися у своїй роботі виключно державною мовою. Наказати-то можна, але проконтролювати виконання все одно буде нелегко...

Що ж стосується „затримання” української мови та її розвитку, то це все – виключно у наших руках як носіїв цієї мови. Якщо всі ми разом і кожен із нас цього не зробимо, то за нас ніхто цього не зробить, і єдине, що нам залишатиметься, так це клясти й проклинати „воріженьків” (росіян, американців, німців, євреїв, перуанців, гондурасців чи папуасів), що вони, такі лихі, відібрали у нас мову (русифікували, американізували, онімечили, оєвреїли, оперуанили, огондурасили чи опапуасили нас).

Це однаковою мірою стосується як зарубіжжя, так і теренів України, звідки йде чи не найпотужніший стогін про русифікацію, про загибель української мови та необхідність її захисту на державному рівні.

Замість волання про захист на державному рівні, давайте все-таки затримаємо й захистимо її на рівні найбільш незалежному – приватному, родинному. Саме на цьому рівні, власне, й передається мова як естафета. Недарма як синоніми до прикметника „українська” ми часто вживаємо „рідна”, „материнська”, „батьківська” мова.

Першим і найважливішим чинником збереження й підтримки української мови як за межами України, так і в самій Україні є родина, сім”я. Якщо мої діти не володіють українською мовою, я повинен взяти вину на себе. Щоб не доводилося кусати собі лікті, треба вчити дітей української мови. Тим більше, що змалечку вивчення будь-якої мови надається їм дуже легко.

Я міг би тут навести конкретні приклади, як на чужині українці й українки навчили української не тільки своїх дітей, а й своїх дружин чи чоловіків. Деякі з цих прикладів просто вражаючі. В Німеччині мені довелося запізнатися із професором Українського вільного університету Зиновієм Соколюком та його дружиною, яка говорила вишуканою українською мовою. Яким же було моє здивування, коли довідався, що пані Соколюк – чистокровна німкеня й ніколи не була в Україні.

В Америці у мене є 99-річний знайомець на ім”я Михайло Єдинак, який народився, виріс і все життя прожив у цій країні і який не мав нагоди жити в Україні. А ви послухали б, якою гарною й чистою є його українська. Так само українською досконало володіє і його дочка Глорія. Тепер ви не здивуєтеся, якщо я скажу про те, що Глорія була першою дружиною, а Михайло Єдинак – першим тестем „американського українця”, одного з найвідоміших і найавторитетніших дослідників Голодомору і, можливо, одного з найбільших патріотів України... Джеймса Мейса.

Ще приклади: дружина одного з досить відомих діячів української діаспори Ігоря Гавдяка ірландка Наталія так опанувала українську, що говорить нею краще за свого чоловіка-українця. Анна Чопівська, також американка, побравшись із Петром - нащадком славного українського роду Чопівських – вивчила українську й після смерті чоловіка продовжує виховувати дітей в українському дусі.

Контрастом до цих прикладів будуть випадки, коли родинний фактор не спрацьовує. Жінка-українка, розійшовшись із чоловіком, негайно переключила дитину на англійську мову, бо їй „так легше”. Ще цікавіший приклад: молоде подружжя українців між собою спілкується українською, але відтоді, як діти пішли до школи, з дітьми спілкуються переважно англійською, не навчають дітей читати українською, і це при тому, що мама – вчителька.

Особливо цікавим у моїй колекції є такий приклад. Багато років тому юний полтавець закохався в російськомовну красуню, одружився з нею, виїхав до США, народив і виховав дітей, які загалом опанували російську й стовідсотково американізувалися. Уже в зрілому віці в моєму знайомцеві прокинувся український дух, він став ревним захисником усього українського (з того, що йому подобається) і жорстоким критиком усього ж українського (з того, що йому не подобається). Природно, він тримається осторонь української громади, і його по-людському просто шкода. Бо дружина, яку він щиро любить, і його самостійні вже діти, схоже, поблажливо сприймають його українофільство як забавки: без розуміння й тим паче – підтримки. На ньому, зрештою, закінчується український рід як такий. Така-от кумедна й сумна історія, а водночас і яскравий приклад глухого кутка для української мови.

Наведені мною приклади є переконливим аргументом на користь того, що саме на родинному рівні вирішується й вирішуватиметься подальша доля української мови. Отже, якщо кожен із нас не потурбується  про те, щоб наші діти й онуки – де б вони не жили! – знали, любили й примножували багатства української мови, українська мова не матиме перспектив. Перефразую: майбутнє української мови залежить від нас і тільки від нас.

Оскільки ми створюємо церкви й громадські об”єднання, наукові інституції й органи державної влади, їхнє послуговування українською мовою, їхня політика щодо української мови залежить і залежатиме виключно від кожного з нас, носіїв цієї мови.

Так хто ж і як захистить українську мову в самій Україні?

Так повелося, що українська інтелігенція (передусім письменники, професура та вчителі) любить уповати, сподіватися, покладати надії на державу й усіма можливими способами стимулюють „державний захист української мови”.

Безумовно, багато що залежить від державних органів:

(1) від того, які закони стосовно мовної політики ухвалює Верховна Рада України;

(2) від того, як президент та уряд (передусім в особі Міністерства освіти та науки) втілює мовну політику в життя;

(3) від того, як суди захищають права української мови у випадках їх порушення і т.д.

Але ж... Верховну Раду України обираємо ми, громадяни України. Президента України обираємо ми, громадяни України. Відповідно до Конституції України, ці два крила влади формують уряд, зокрема – призначають і затверджують міністрів освіти та культури. Отже, від того, кого ми обираємо, формально залежить „підтримка” нашої мови з боку держави та її органів. Якби ми обирали у владу людей справді достойних та високої культури, питання про такого президента, такого прем”єра, такого міністра освіти та науки просто не стояло б.  

В принципі не стояло б!

Отже, цитуючи одного з достойніших (у порівнянні з теперішнім) президентів, „маємо те, що маємо”. І розв”язання проблеми – в наших руках. У руках кожного з нас.

Наскільки це під силу кожному, покажу на прикладі мого батька. Ще на початку своєї вчительської кар”єри він, зокрема, викладав... російську мову. Здавалося б, йому дуже просто зробити закид в... русифікації.

Звичайно, він був сином своєї доби, плоть від плоті того покоління радянських людей, до якого належав, але він не був русифікатором. Мій батько був українським вчителем, який прилучав своїх учнів до російської мови як другої мови, яку кожна культурна людина повинна знати. Так само, як моя мати (звичайна селянка, яка побувала в Німеччині як остарбайтер й непогано опанувала німецьку) навчала мене німецької...

Пам”ятаю, як у середині 50-х років у наше глухе й суцільно україномовне село через чиюсь глупоту, а не злий умисел (це – однозначно), завезли підручники для початкових класів, надруковані російською, а не українською мовою. Мій батько особисто (хоч у школі був директор, з яким він не дуже „контачив”) поїхав у „район” чи, можливо, навіть в „область” і натомість привіз книжки, надруковані українською мовою.

Він був простим сільським учителем, який 42 роки свого життя віддав освітянській ниві, через серце якого пройшли тисячі сільських хлопців і дівчат трьох поколінь.

Я більш ніж певен, що ми маємо в Україні потужну когорту вчителів, здатних затримати, підтримати й розвивати українську мову.

...А тепер давайте поговоримо про те, що можуть робити не тільки вчителі, а й інші представники інтелігенції та і взагалі широкі верстви українського населення.

Відкрийте шкільні підручники з історії України, навіть табачниківського пошибу. Я певен, що ви там знайдете бодай згадки про „Просвіту”. Поцікавтеся докладнішими матеріалами з історії „Просвіти” – їх неважко знайти в інтернеті. Зверніть увагу на те, що від часу заснування перших своїх осередків ця організація влаштовувала курси української мови, поширювала україномовні книжки, добуваючись ледве не до кожної родини у містах і селах як Західної, так і Східної України.

У багатьох на пам”яті, як наприкінці 80-х років ХХ століття, тобто якихось двадцять років тому, було відроджено уже згадану „Просвіту” й засновано Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка. Очолили ці організації досить відомі українські письменники, поети, літературознавці, серед яких багато справді знаних серед широкого, масового читача.

Спробуйте тепер з”ясувати, скільки конкретних курсів української мови, інших культурних заходів для пропаганди української мови влаштували ці організації за двадцять років свого існування – на Галичині, в Закарпатті, у Подніпров”ї, в Донбасі, в Криму?

Чи багато україномовних книжок хоча б своїх лідерів донесли вони до осель родин шахтарів і мореплавців, лісорубів і сталеварів, хліборобів і виноградарів?

Боюся, що відповіді на обидва запитання будуть вельми невтішні. Усе, на що ці організації спромоглися, так це допомогти своїм лідерам випхатися в народні депутати та на верхи виконавчої влади. Усі заходи, спрямовані на реальний захист і реальну пропаганду української мови, звелися до одного – лементу про необхідність захисту української мови з боку держави. Інакше кажучи, усі двадцятирічні зусилля пішли на свисток.

У зв”язку з цим виникає запитання: а чи не перетвориться на такий же свисток і будь-яка акція типу „Підтримуйте українську мову...!”?

Може досить уже, телефонуючи до явного українця, представника явно українського бізнесу чи організації запитувати: „Do you speak Russian?” („Вы говорите по-русски?”)

Я особисто навчився ставити на місце своїх співвітчизників, які з України пишуть мені російською. Я їм відповідаю англійською. Коли з першого заходу не виникає порозуміння, пояснюю так: ви пишете мені на общепонятном „там”, от і я вам відповідаю на общепонятном „тут”. Ви знаєте, спрацьовує!

Практично всі люди в Україні володіють українською мовою (звичайно, залежно від рівня освіти). Тих, які не володіють бодай на примітивному побутовому рівні, - настільки мало, що про них не варто й говорити.

Є ще один аспект мовлення, на якому я хотів би загострити увагу, і цей аспект є типово українським винаходом. Уявіть собі конференцію чи збори, в яких бере участь добра сотня людей, і всі ці люди – україномовні. І от раптом у цій аудиторії появляється одна-єдина людина, яка не говорить українською, і вся аудиторія раптом переключається на мову гостя. Йдеться не тільки про перехід на російську в Україні.

Йдеться про такий самий перехід з української на англійську в українсько-американській аудиторії, коли з”являється гість, який не володіє українською. Заради одного неукраїномовного прихожанина священик може виголосити цілу проповідь англійською, підкреслюючи увагу й повагу до одинака й роблячи лохами усіх інших.

До таких фортелів по відношенню до гостей не вдаються ні росіяни, ні поляки, ні німці, ні будь-який інший народ. А ми – „пожалуйста”! Хоча кращим проявом поваги й толерантності до гостя було б підсадити до нього тлумача, який би приватно вводив би гостя у курс того, що відбувається і не ставив би гостя в незручне становище через привернення до його персони надмірної уваги. Так і роблять нормальні люди – американці, німці, поляки, росіяни...

Мені разом із друзями доводилося бувати на масових заходах у греків, румун та інших діаспор в США, і хочу засвідчити, що заради нас ведучі їхніх заходів не переходили на „общепонятный” (на англійську) через те, що ми, гості, були присутні серед них. Нам підсаджували молодика або молодичку, які вправно витлумачувати те, що говорилося. І для мене це було цілком нормальним явищем.

Очевидно, що нам треба викорінювати цю звичку прогинатися перед достойними й недостойними гістьми. Це привчить їх поважати нашу мову і нас як носіїв цієї мови. Це допоможе нам стимулювати вільний плин української мови... А заодно й підносити нашу національну гідність.

До речі, про нас гарно заговорили в світі в дні „Помаранчевої революції” не стільки тому, що вона була революцією й незвично масовою, а тому, що ми продемонстрували, що ми також маємо свою гідність. Біда тільки, що в результаті ми привели до влади негідників, які нічого, крім лементу, не запропонували нам. Зокрема, і в царині мовної політики.

Насамкінець скажу так:

Українська мова ніколи не потребувала, не потребує і не потребуватиме ні захисту, ні підтримки! 

Єдине, чого вона потребує, так це, щоб її вживали, щоб нею користувалися. У повсякденному житті.

Кожен із нас. Незалежно від того, де він/вона живе й працює – в Україні чи поза Україною.

За такого підходу у нас не буде проблем із визнанням української мови як однієї із світових мов, і проблема тестування з української вирішиться сама собою. Навіть в Росії.

Проф. Володимир Іваненко

23 січня – 20 лютого 2011 р.

Вашингтон, США.